Зеленський пропонує перетворити Карпатський регіон на потужну базу енергетики, промисловості та логістики. Інвестиції. Експорт. Нові виробництва. Економічне зростання.
Я слухаю цей перелік і хочу поставити просте запитання: зростання чого, для кого і якою ціною?
За офіційним повідомленням про Карпатський економічний форум, інвестиційний портфель охоплює 95 проєктів на понад 42,5 мільярда євро. З них 55 проєктів на 8 мільярдів — із Карпатського регіону України. Близько половини загального портфеля припадає на енергетику. Серед пропозицій — Карпатський вітроенергетичний кластер потужністю 1,5 гігавата, накопичувачі та інтерконектори. Президент говорить про постачання енергії до ЄС, транспортні коридори, термінали й нові виробництва. Офіційне повідомлення Президента України, 19 вересня 2026 року.
Цифри великі. Але обсяг інвестицій нічого не говорить про те, чи стане краще людям, які тут живуть. Він не показує, скільки природних територій буде втрачено. Хто контролюватиме збудоване. Куди підуть доходи. Хто оплачуватиме наслідки.
Карпати — один із найцінніших природних регіонів України. Тут живуть люди. Тут формуються водні ресурси. Тут зберігаються ліси, полонини, річкові екосистеми. Усе це вже має цінність. До приходу інвестора. До першого котловану. До появи рядка в таблиці ВВП.
Але в економічній мові, якою говорить президент, ця цінність відступає перед можливістю щось видобути, забудувати, перевезти й продати.
І перш ніж розбирати його обіцянки, варто розібрати саму мову.
Сучасна економічна система потребує власного словника приблизно з тієї самої причини, з якої шахраєві потрібні наперстки: щоб ми стежили за вправністю рухів і не помічали, куди зникли гроші.
Я називаю це лінгвістичною алхімією. Мистецтвом подавати звільнення людей як «оптимізацію», перекладання приватних збитків на суспільство — як «порятунок системно важливих установ», а виснаження території — як «розкриття ресурсного потенціалу».
Слова звучать так, наче користь уже доведена. Залишається лише не заважати.
Але «інвестиція» повідомляє, що хтось вкладає кошти. Вона ще не повідомляє, кому дістанеться результат. «Ефективність» нічого не пояснює, поки не сказано, чию мету досягають і чиї витрати рахують. «Зростання» позначає збільшення показника. Воно не дає відповіді, чи стало життя кращим.
Саме на цих пропущених запитаннях і тримається фокус. Нас запрошують захоплюватися масштабом операції, не обговорюючи її зміст.
Чи розуміє Зеленський узагалі, що означає його улюблене «зростання»? І чому гори повинні стати його паливом?
Економічне зростання зазвичай означає збільшення реального валового внутрішнього продукту. Тобто обсягу вироблених у країні кінцевих товарів і послуг, із поправкою на зміну цін. Сам ВВП вимірює виробництво за певний період. Він не є переписом усього суспільного багатства. Визначення Бюро економічного аналізу США.
Якщо економіка за рік виробила приблизно стільки ж, скільки роком раніше, зростання близьке до нуля. Але економічна діяльність триває. Люди печуть хліб. Ремонтують будинки. Навчають дітей. Працюють лікарні. Виробляється електроенергія.
Нульове зростання не означає нульову економіку.
Цю різницю постійно стирають. Нам нав’язують вибір між щорічним розширенням і катастрофою. Наче суспільство, яке не збільшило випуск продукції, перестало існувати.
У матеріалі блогу «История одержимости экономическим ростом» ця залежність розібрана як політична й економічна проблема. Раптовий обвал справді руйнує зайнятість і доходи. Але свідоме облаштування економіки, здатної забезпечувати людей без постійного нарощування споживання ресурсів, — інше завдання.
Страх перед стагнацією має підстави саме в устрої нинішньої системи.
Підприємство вкладає гроші, щоб отримати більше грошей. Кредитор очікує повернення позики та процентів. Акціонер — прибутку й підвищення вартості своєї частки. Конкуренти намагаються захопити ринок. Держава розраховує на збільшення податкових надходжень.
Коли продуктивність праці зростає, той самий обсяг продукції можна виготовити за меншу кількість робочих годин. Це могло б означати коротший робочий тиждень. Але за незмінних правил часто означає скорочення працівників. Щоб зберегти зайнятість, суспільство знову женуть збільшувати виробництво.
Розширення стає способом відкласти конфлікт за розподіл уже створеного. Замість питання, чому одним дістається все більше, іншим обіцяють: потерпіть, економіка виросте — перепаде й вам.
Так працює пастка, описана в публікації «Рост может быть злокачественным». Система ставить добробут людей у залежність від безперервного розширення ринків. А потім оголошує цю залежність законом природи.
Тут економічна алхімія робить наступний крок. Ринок, який існує завдяки конкретним правилам власності, договорам і державним рішенням, подають як природну стихію.
Інвестори «втратили довіру». Капітал «пішов». Підприємство «не витримало конкуренції». Наче ніхто не визначав умов кредитування, не ухвалював рішень про виплати власникам і не обирав, на кому заощаджувати. Просто погода зіпсувалася.
Так політичний вибір маскують під безособову необхідність. А запитання про відповідальність оголошують нерозумінням економіки.
Окремий механізм примусу — позичковий процент.
Борг треба обслуговувати незалежно від того, чи вистачає громаді води, чи витримує річка нове навантаження і чи потрібен людям черговий мегапроєкт. У фінансовій моделі вже стоять строки платежів. Поруч — очікувана дохідність власника.
Джаред Брок у статтях «How Much Money Is There In the World?» та «Want to Save the Economy? Burn Your Money!» критикує владу боргових вимог над життям людей. Він пов’язує її з концентрацією активів і залежністю тих, хто змушений позичати.
Для Карпат ця критика ставить доречне питання: кому служитимуть нові активи — громаді чи тим, хто отримуватиме з них платежі?
Уявімо умовний проєкт вартістю мільярд євро. Якщо 700 мільйонів залучено під 7% річних, самі проценти становитимуть 49 мільйонів євро на рік. Ще до повернення основної суми. Ще до дивідендів.
Щоб забезпечити цей потік, потрібні продажі, тарифи, завантажені потужності. З’являється тиск на собівартість. На зарплати. На природоохоронні обмеження. На державу, від якої вимагають гарантій.
Саме поєднання боргу, конкуренції та очікуваної дохідності робить зростання системною вимогою. І пояснює, чому слово «достатньо» так дратує тих, хто заробляє на розширенні.
У гір тим часом немає обов’язку забезпечувати комусь сім, десять чи п’ятнадцять відсотків річних.
Планета також не підписувала такого договору.
Матеріальне розширення має фізичну ціну. Будівельні матеріали. Метали. Енергія. Вода. Земля. Відходи. Навіть найсучасніше виробництво існує всередині біосфери й користується її ресурсами.
За даними UNEP та Міжнародної ресурсної панелі, глобальний видобуток природних ресурсів потроївся за п’ять десятиліть. Без зміни траєкторії до 2060 року він може зрости ще на 60% порівняно з 2020-м. Це сценарний прогноз, але напрям проблеми очевидний: економіка збільшує фізичний тиск на світ, який її утримує. UNEP, Global Resources Outlook 2024.
Технологічна ефективність сама по собі не встановлює межі цьому тиску. Якщо на одиницю продукції потрібно менше ресурсів, але одиниць виробляють значно більше, загальне споживання може зростати. Заощадження перетворюється на можливість чергового розширення.
Тут і доречна метафора раку. Клітини пухлини також успішно збільшують власну масу. Їхній локальний успіх обертається руйнуванням організму.
Економіка, яка оцінює себе швидкістю розширення, ігноруючи стан середовища, поводиться так само. Зростання ціною знищення умов життя — патологія, хоч якими красивими графіками її прикрашай.
Вітряк не скасовує цієї проблеми. Сонячна панель також. «Зелений» прикметник не повертає знятий ґрунт і не відновлює зруйновану полонину.
Саме тому я не приймаю ВВП як остаточний аргумент у суперечці про Карпати. Його політична фікція починається там, де приріст виробництва видають за приріст добробуту.
Уявімо річку, якою громада користувалася без дорогого очищення води. Після забруднення доводиться будувати очисні споруди, купувати обладнання, оплачувати додаткові послуги. Ця діяльність може створювати додану вартість і збільшувати ВВП. Втрата чистої річки не віднімається від нього як рівноцінний рахунок за знищене суспільне благо.
Грошей витрачено більше. Жити стало складніше.
Цей механізм описаний у блозі в матеріалі «ВВП растет вместе с загрязнением окружающей среды». Компанія показує дешеву продукцію й прибуток, якщо частину витрат можна залишити за межами її бухгалтерії. Прибирати, очищати й лікувати наслідки доведеться іншим.
З неоплачуваною корисною роботою виникає протилежна ситуація.
Людина доглядає за літнім родичем. Сусіди допомагають одне одному. Волонтери безкоштовно надають послуги. Їхній час не отримує такого самого облікового визнання, як оплачена праця. Матеріали й обладнання, які вони купують, можуть бути враховані. Сама безоплатна послуга часто залишається поза основним показником.
Бюро економічного аналізу США прямо пояснює: неоплачувані домашні послуги, зокрема приготування їжі, прибирання та догляд за дітьми, не включаються до його розрахунку ВВП. Для них потрібен окремий облік. BEA, Household Production.
Виходить дивна шкала пріоритетів. Догляд, взаємодопомога й збереження природи можуть бути малопомітними для головного економічного індикатора. А оплачувана ліквідація створених проблем — цілком помітною.
Тож я хочу бачити інший звіт про успішність Карпатського регіону. Скільки людей має чисту воду. Скільки коштує житло відносно місцевих доходів. Чи доступна медицина. Чи залишаються молоді люди у своїх громадах. У якому стані річки. Яка частина доходів залишається на місці.
ВВП не відповість на ці запитання замість нас. Інвестиційний портфель також.
Інвестиції в територію не означають інвестицій у власність її мешканців.
Електростанція може стояти поруч із селом, але належати компанії, на рішення якої село не впливає. Через громаду може проходити вантажний коридор, але його основна функція — обслуговувати зовнішні потоки товарів. Курорт може використовувати місцеву воду й краєвид, а доходи концентрувати у власника мережі.
Місце розташування активу й місце отримання прибутку — різні речі.
Комерційний інвестор оцінює проєкт через дохідність. Добробут громади потрапить у його зобов’язання тоді, коли його туди внесуть: через умови власності, договори, контроль, податки, правила розподілу доходів. Усмішка на форумі цього не замінює.
Обіцянку робочих місць також треба розбирати. Скільки їх буде після завершення будівництва? Яка оплата? Хто отримає підряди? Скільки місцевих заробітків буде витіснено? Чи збережеться можливість вести інше господарство?
Саме цей конфлікт порушено в публікації блогу про мегакурорти в Карпатах. Великий комплекс може замикати на собі проживання, харчування й розваги. Тоді місцевому мешканцю пропонують роботу всередині чужої системи замість можливості розвивати власну справу.
Те саме стосується екологічних витрат. Якщо вода, очисні споруди, відходи, пошкоджені дороги й відновлення території не повністю оплачені проєктом, їх оплачуватиме хтось інший. Громада. Держава. Наступне покоління.
Ось вона, приватизація прибутків і усуспільнення збитків. Без жодної містики.
Карпати вже мають достатньо прикладів, щоб вимагати відповіді до початку будівництва.
Ще у 2012 році в блозі було опубліковано звернення «Збережемо Карпати від забудови ГЕСами!». У ньому йшлося про тодішні плани спорудження 330 малих ГЕС на Закарпатті. Природоохоронці попереджали про ризики для водного режиму, біорізноманіття та водного туризму.
Важливе тут навіть не саме число. Важливий спосіб мислення. Річку розглядають як невикористану потужність. Її життя, місцеве користування водою та сукупний вплив каскаду споруд відсуваються за межі презентації.
У 2020 році публікація про «зелену енергетику» в українському виконанні нагадувала про боротьбу за Боржаву. ЕПЛ оскаржувала висновок з оцінки впливу на довкілля для запланованої ВЕС. Серед порушених проблем — фактична відсутність територіальної альтернативи: місце будівництва вже визначили на полонині.
Тобто спершу гору вписали в бізнес-план. Потім громадськість мала доводити, чому її треба залишити горою.
Ще конкретніший приклад — полонина Руна. У зауваженнях до звіту з ОВД від 21 січня 2025 року ЕПЛ звернула увагу на інфраструктуру поза майданчиками самих вітроустановок. Зокрема, на передбачені проєктом приблизно 28 кілометрів під’їзних доріг і 33,2 кілометра підземних ліній електропередачі. Документ ЕПЛ.
Ось що ховається за картинкою з лопатями на тлі неба. Зняття ґрунту. Земляні роботи. Дороги. Траншеї. Рух важкої техніки.
У червні 2025 року ЕПЛ також повідомляла про скаргу щодо фактичного будівництва на Руні без належних, за оцінкою організації, екологічних і будівельних документів. Це позиція природоохоронної організації, яка вимагала перевірки. Повідомлення ЕПЛ від 12 червня 2025 року.
Після таких історій слово «зелений» має супроводжуватися особливо прискіпливими запитаннями. Воно не може працювати перепусткою через природоохоронні обмеження.
Так само не можна автоматично прирівнювати нову генерацію до енергонезалежності конкретної громади. У блозі це розібрано в матеріалі «“Сова на глобусі” у децентралізації енергетики по-закарпатськи». Там поставлено питання про власну генерацію домогосподарств і комунальних установ та про відмінність між їхніми потребами й бізнесом із продажу електроенергії.
Сам факт наявності станції поруч не гарантує селу електропостачання під час аварії. Для цього потрібні відповідна схема живлення, керування, резервування й визначені права споживачів.
Тому розмова про енергонезалежність має починатися з лікарні, водоканалу, школи, житлових будинків. Із того, як вони працюватимуть у критичний момент. А не закінчуватися цифрою встановлених мегаватів.
Особливо цинічно виглядає повернення держави в ту мить, коли приватному бізнесу потрібні гарантії.
У згаданій публікації блогу за листопад 2020 року вже обговорювався план залучення кредитів під державні гарантії для погашення боргів перед виробниками «зеленої» електроенергії. Комерційні доходи залишаються приватними. Ризик виконання зобов’язань переходить на публічний рівень.
Коли треба отримати ресурс — нам пояснюють переваги ринку. Коли треба забезпечити платежі — згадують про державу.
А громада чує чергову пропозицію трохи потерпіти заради інвестицій.
Я називаю таку модель колоніальною.
Її ознаки прості. Територія постачає ресурси. Центри ухвалення рішень віддалені від людей, які зазнають наслідків. Дохід можна вивести. Розритий схил вивести неможливо. Воду, якої бракуватиме місцевим, також.
У матеріалі «Колониализм никуда не делся. Он просто стал капитализмом» ця критика стосується фінансового контролю та вилучення ресурсів. Для мене в карпатській історії визначальне саме це: хто розпоряджається спільним середовищем і хто має право забирати результат.
Паспорт інвестора не вирішує питання. Вітчизняний власник здатен поводитися з громадою так само, як зовнішня корпорація.
А якщо громаді натомість пропонують грантову підтримку, треба прямо запитати: чому вона повинна просити частину грошей за використання того, без чого сам проєкт неможливий?
Грант має строк. Втрата природної території може залишитися назавжди.
Право громади на власне майбутнє не повинно залежати від успішно заповненої заявки.
«Сталий розвиток» також має конкретний зміст. Це не одноразова подачка у вигяді гранту. У визначенні ООН ідеться про задоволення нинішніх потреб без позбавлення майбутніх поколінь можливості задовольняти свої. ООН про сталий розвиток.
Отже, він вимагає поставити межі сьогоднішньому використанню ресурсів. Зберегти основу завтрашнього життя. Врахувати тих, хто ще не може прийти на громадські слухання, бо ще не народився.
Якщо після інвестицій наступному поколінню дістанеться менше чистої води, менше природних територій і менше можливостей самостійно господарювати, слово «сталий» перетворюється на рекламну наклейку.
І коли Зеленський сипле словами «зростання», «інвестиції», «сталий розвиток», «енергонезалежність», я бачу моторошне перетворення: президент стає лялькою черевомовця. Чужі інтереси смикають її за руки, а її рот вимовляє терміни й поняття, у змісті яких вона, здається, сама не розбирається. Руками цієї ляльки розпоряджаються нашим спільним майбутнім. Її голосом пояснюють, чому ми маємо цьому радіти.
Карпатам потрібні вкладення. У водопостачання. Очищення стоків. Енергоефективність будинків. Доступну медицину. Громадський транспорт. Відновлення вже пошкоджених територій. У місцеве виробництво, яке залишає людям і дохід, і можливість жити у власному середовищі.
У публікації Олексія Куща, розміщеній у блозі 2021 року, критика показових будівництв приводила саме до цього: критична інфраструктура важливіша за зручні декорації для телекамер.
Відремонтована каналізація менш ефектна на фотографії, ніж новий мегапроєкт. Але для мешканця вона може бути значно кориснішою.
Я хочу, щоб перед кожним великим проєктом суспільство бачило повний рахунок. Природні втрати. Сукупне навантаження на територію. Розподіл доходів. Частку громади. Витрати на демонтаж і відновлення. Реальні альтернативи розміщення. І можливість відмовитися від будівництва там, де його ціна неприйнятна.
Без цього мільярди в презентації — лише ціна входу бізнесу в регіон. Вони ще нічого не доводять про майбутнє його мешканців.
Карпати не зобов’язані виправдовувати своє існування темпами приросту ВВП.
А президент зобов’язаний пояснити, чому право інвестора заробити він ставить вище за право людей зберегти гори.