Соняшник до горизонту, або чому в коментарях біситься саме той, кому нема куди продавати
Вчора їздив дорогами Синельниківського району. Цей район у мене вже п’ятнадцять років особисто на контролі — і за п’ятнадцять років картина не змінилася ні на градус. Буквально: ні на градус, бо схили балок тут орють і сіють так, наче слова «крутизна» й «закон» ніхто ніколи не чув.
Поля — від краю до краю в соняшнику. Не місцями, не через один. Скрізь. На вирівняних ділянках, на пагорбах, на схилах балок, де за законом взагалі не можна вести оранку — стаття 47 закону «Про охорону земель» прямо забороняє обробіток схилів крутизною понад 7°. Не тому, що комусь захотілося обмежити фермерів заради краси ландшафту, а тому, що на такому нахилі кожен дощ забирає з поля шматок ґрунту, який формувався тисячі років. Але тут закон — це те, що написано на папері десь у Києві, а тут — степ, і «земля повинна працювати».
Цей начебто красивий пейзаж перетворюється на жахливий образ мертвої агропустелі, коли настає час збирати цей сонях…
Це власне фото такого соняшника — ще 2010 року, той самий район. За п’ятнадцять років нічого не змінилося, тільки соняшника стало ще більше. Вирішили наостанок ще трохи зірвати. І цього року, до речі, врожай вийшов гарний.
Портрет «ефективного хлібороба»
Синельниківський район завжди відрізнявся особливим варварством до землі з боку жадібних «аграріїв». Ані сівообороту, ані пару, ані сидератів тут я ніколи не бачив. Натомість сонях по соняху на одному й тому ж полі, та інші монокультури з року в рік. І чисельні підпали полів і залишків степу, які я гасив власноруч скільки міг.
І це не окремий випадок дивакуватого фермера. Це системна модель: Рой (цей вже спочиває в аду), Постол, Олійник, Астіон — об’єднавшись зі старою номенклатурою ще з часів Януковича — забрали собі владу в новоствореній Раївській ОТГ, яка накрила майже половину району.
Земля для таких людей — не спадок і не те, з чим доведеться жити дітям. Це актив для одноразового вичавлювання. Дика природа для них — «бур’яни». Балка з червонокнижними видами — перешкода для елеватора. А «земля повинна працювати» — універсальна відмичка, якою можна виправдати що завгодно.
З 2008 по 2017 рік обласна рада роками ухвалювала рішення про створення там ландшафтного парку — унікальної території порогів Дніпра з червонокнижними видами. А в 2017 замість парку облдержадміністрація й голова СФГ «Рой» Володимир Рой (він же депутат облради) заходять з планом будівництва річкового елеватора прямо на заповідній території. Активісти «Духу Нації» зафіксували вирубку лісу, порушили справу за статтею 246 КК — незаконна порубка. Зверталися в поліцію, екоінспекцію, Держгеокадастр, прокуратуру. Результат — нуль.
За тим же розслідуванням, до просування елеватора причетні одразу двоє братів Рой: Володимир — депутат облради, Анатолій — депутат району, згодом Раївської ОТГ. На запитання журналіста про прогули в комісії Володимир Рой відповів буквально: «Не знаю, шо там написано в протоколах. На сараї *** написано, а там дрова лежать». Ось вам і вся філософія стосунків з громадою і з законом одночасно.
А «громадські слухання» щодо елеватора, за свідченням місцевої активістки Галини Солодовник, провели не в самому селі Запорожець, яке має постраждати, а в сусідньому Грушуватому — де жителів Запорожця просто не було. Компенсація за вирубаний ліс — десятки машин дров — склала 25 тисяч гривень. Одна машина дров тоді коштувала 9 тисяч. Рахуйте самі.
Ще один штрих: у селі Веселе, за даними обласної асоціації «Зелений світ», у балці біля річки на землі, формально відведеній під житлове будівництво й особисте господарство, замість будинку виріс промисловий свинокомплекс на тисячі голів. Без документів на будівництво, без зміни цільового призначення, без екологічної експертизи. Стоки — прямо в річку. Гноєсховищ для твердих відходів не передбачено взагалі — бо навіщо, коли можна просто в балку.
А тепер найцікавіше про ерозію в цілому по регіону: за розрахунками, до третини земель Дніпропетровської області вже еродовані. На одному конкретному полі площею 94 гектари втрата чорнозему за 10 років склала 45–47 тисяч кубометрів. Це 750–800 залізничних вагонів чорнозему, який змило й розвіяло, бо ніхто не думав про контурне землеробство, тільки про соняшник по соняшнику, рік за роком, до останнього сантиметра схилу.
Весь цей соняшник, зірваний з порушенням будь-якої агротехніки, кудись же має піти. І тут ми впираємось у ще одну крихкість — вже не земельну, а логістичну.
Переробка соняшника в Україні тримається на кількох великих гравцях, і найбільший з них — Kernel. Схема начебто ефективна: дрібні господарства й орендарі здають урожай у ланцюжок, який завершується на олійних заводах і портових терміналах. У мирний час це працює як годинник. У воєнний — це система з дуже небагатьма точками відмови, і по цих точках систематично б’ють.
11–12 липня 2026 року масована атака по порту Чорноморськ вивела з ладу термінал Kernel: під ударом опинилося 45 тисяч тонн пшениці й 9 тисяч тонн олії, пошкоджено інфраструктуру зберігання й перевалки. Це вже не перший удар по цих же потужностях — у травні 2026-го дрони пошкодили резервуари Kernel у тому ж Чорноморську, стався витік понад 1100 тонн олії. А трохи раніше, ще у січні 2025-го, один із заводів Kernel зупинявся через дефіцит сировини на ринку — просто не було чим завантажити потужності. У четвертому кварталі фінансового 2026 року переробка олійних на Kernel впала на 32%.
Ось і вся картина: чим більше все зав’язано на пару монополістів — переробку, порти, — тим гірше все посипається, коли по цій системі б’ють. Не треба навіть багато точок — пару вдалих ударів, і вся ця «ефективна» труба, на якій сидять тисячі дрібних орендарів, починає захлинатись. Укргідрометцентр каже: по країні буде десь 12,2 млн тонн соняшника, врожайність десь 24,5 ц/га. Але це прогноз по всій Україні, збирання ще навіть не закінчилось, по району конкретики нема.
І от ті, хто розорював схили, плював на закон і думав «а мені норм, завжди продавав і далі продам» — саме вони зараз і в дупі. Врожай є, соняшник добрий, а куди його — хрін знає. Немає куди складати, немає кому продавати. Того самого моменту, коли треба було б нарешті отримати свій «гешефт» за знищену землю — а гешефту нема.
ВИ НЕ ГОСПОДАРНИКИ
Тож ось відповідь для тих, хто вже готує коментарі в стилі «не лізь у справи справжніх аграріїв, ти нічого не розумієш у сільському господарстві». Скажу прямо: питати цих людей нема про що. Спостерігаючи за «господарниками» в районі ~20 років, я бачу не новаторів і дбайливих хазяїв — я бачу йолопів, які працюють по чужих методичках, тих, хто продає їм ВСЕ — від насіння до техніки і добрив. У нема нічого власного. Навіть розуміння про землю — є набір інструкцій від тих, хто заробляє на продажу насіння, хімії. Ваша «надважлива» функція в цьому процесі — посіяти та зібрати. Прибуток скласти в одну кишеню, сплативши мінімум податків. Ви взагалі в цьому процесі — ЗАЙВИЙ ЛАНЦЮЖОК.
До речі, найбільші «аграрії» взагалі не платять податків. Вони живуть на ДОТАЦІЯХ, вигоду від яких отримує навіть не Україна, а закордонні покупці! Сучасна аграрна модель — це паразитизм на землі і суспільному бюджеті в чистому вигляді.
ДО РЕЧІ. Тим хто розповідає що «деградація грунтів це міф». ТРОХИ ПРО ТЕ, Як держава самоусунулась від конТРОлю за якістю земель, про який сучасні «фермери» майже нічого не знають…
Ось ще одна деталь, яка робить всю цю картину ще паскуднішою: за законом кожен, хто обробляє землю, зобов’язаний мати актуальний агрохімічний паспорт поля — документ, який фіксує, що там реально відбувається з ґрунтом: скільки гумусу лишилось, яка кислотність, наскільки виснажені мінеральні речовини. Вимога є, стаття 37 закону «Про охорону земель» нікуди не зникла, наказ Мінагрополітики про порядок ведення паспорта теж чинний. Раз на п’ять років — для ріллі.
Але держава, яка колись утримувала цілу мережу обласних станцій хімізації для цих обстежень за бюджетні гроші, це фінансування фактично згорнула. І тепер оновлення паспорта — це добровільна витрата самого орендаря, того самого орендаря, який щойно розорав балку під соняшник і в житті не піде платити комерційній лабораторії за аналіз, що покаже, наскільки він сам себе обдурив. Штрафів за відсутність паспорта по факту немає, ніхто не приходить перевіряти. Тобто закон є, обов’язок є, а інституції, яка мала цей обов’язок контролювати, — просто нема.
І ось у чому фокус: це не бюрократична дрібниця, це саме той механізм, який мав би раз на п’ять років класти перед кожним «ефективним хліборобом» чорним по білому — скільки гумусу він вже витиснув з поля і скільки ще залишилось, перш ніж земля перестане родити взагалі. Без цих цифр зручно вдавати, що «земля повинна працювати» — і працювати вона буде вічно. З цифрами прийшлось би визнати, що земля вже майже відпрацювала своє за чиюсь короткострокову вигоду. Тож ніхто й не рахує. Значно вигідніше не знати…
ВИ — НЕ ХЛІБОРОБИ
В Україні часто плутають фермерів з «хліборобами» — професією яка була дуже почесна у всі віка. Хлібороб — це важка праця заради ГРОМАДИ, суспільства, продовольчої безпеки країни, з повагою і дбайливим ставленням до землі. Сучасні фермери-арендатори — це експлуататори, які бічують землю як раба і дбають лише про власну кишеню. Їм начхати і на країну і, навіть, на власне село де живуть.
І при всьому цьому — при всій цій «технологічності» й «ефективності», про яку вони так люблять розповідати — врожайність у них іноді в рази нижча за європейську. На тих же полях, з тим же кліматом, з тими ж культурами. Тобто йдеться не про якісь об’єктивні обмеження ґрунту чи погоди — йдеться про банальну відсутність голови на плечах у поєднанні з хижацьким, споживацьким ставленням до землі й повною байдужістю до того, що лишиться дітям і онукам. Це не господарники. Це виконавці чужих інструкцій, яким випадково дістався у власність чи в оренду шматок чорнозему — і які встигли зіпсувати його швидше, ніж встигли б навчитися бодай щось про нього зрозуміти.
Думаю, що в коментарях найдужче й біситимуться саме ті, кого ще чекає збір урожаю, який ніде зберігати й нікому продати.
