Цікава стаття вийшла на Латифундисті
«Від 26 до 5 людей на 1 тис. га. Як НІБУЛОН, Кернел і ТАС Агро перебудовують штат»
Нам роками продають одну й ту саму казку: великі агрохолдинги — це технології, валютна виручка, «ефективність» і робочі місця. Але варто подивитися не на презентацію для інвесторів, а на звичайне село вздовж нескінченних полів — і казка розсипається.
Новий матеріал Latifundist прямо описує те, що агробізнес зазвичай подає як досягнення: великі компанії послідовно зменшують кількість працівників на тисячу гектарів. Якщо ще 5–10 років тому нормою було 15–25 людей, то в технологічно «просунутих» компаніях нині це вже 5–8 працівників на 1 тис. га. У НІБУЛОНі, за словами керівника компанії, цей показник скоротився з 26 до приблизно 5 людей на тисячу гектарів. На елеваторі, де раніше працювали 100–120 людей, тепер достатньо 10–15. «Від 26 до 5 людей на 1 тис. га»
Для холдингу це називається «оптимізацією». Для села це означає, що на величезну територію лишається кілька механізаторів, охорона, бухгалтерія десь у районному центрі або взагалі в київському офісі — і все. Техніка стала ширшою, GPS точнішим, документи цифровими, агрономові допомагає алгоритм. Людей просто більше не треба.
Український агросектор опинився в умовах кадрового парадоксу. З одного боку, роботодавці заявляють про критичну нестачу працівників, а рекрутери витрачають значно більше часу на закриття однієї вакансії. З іншого — великі агрохолдинги поступово скорочують чисельність штату в розрахунку на 1 тисячу гектарів оброблюваної землі. Якщо 5–10 років тому нормою для рослинництва вважалося 15–25 осіб на 1 тис. га, то станом на вересень 2026 р. в окремих технологічно просунутих агрокомпаніях показник уже знизився до 5–8 працівників на 1 тис. га.
Але село — це не поле і не таблиця Excel. Село живе тоді, коли люди мають роботу, гроші, можливість щось купити в місцевому магазині, відремонтувати техніку, збудувати хату, віддати дитину до школи. Коли в одному районі працюють сотні сімейних господарств, разом із ними живуть майстерні, перевізники, ветеринари, переробка, ринки, кооперативи. Коли ж 100 тисяч гектарів обробляє один холдинг, село перетворюється на територію між полем, елеватором і трасою до порту.
Ще у статті «Агрохолдінги не створюють робочі місця» наводився показовий приклад: НВФ «Урожай» МХП орендував землі, на яких були розташовані 43 села, але в середньому залучав лише по п’ять місцевих жителів на село. Минуло багато років, технології стали ще продуктивнішими — і сама логіка моделі нікуди не поділася. Навпаки, вона стала відвертішою: менше працівників на гектар тепер офіційно є показником успіху.
Саме тому не треба плутати продуктивність машини з корисністю для країни. Холдинг може швидко виростити товарне зерно, соняшник чи кукурудзу, завантажити елеватор і відправити сировину на експорт. Але він не зобов’язаний створювати навколо себе нормальне життя. Його прибуток концентрується у вузького кола власників та управлінців, а соціальні витрати лишаються громаді й державі: дороги, які розбиває важка техніка, школи без дітей, лікарні без фінансування, села без молоді.
Польща та Україна: дві різні відповіді на питання, для чого існує земля
Нам постійно пропонують зробити «як у Європі» — але чомусь під цим мають на увазі лише свободу для великого капіталу скуповувати й концентрувати землю. А от справжню європейську фермерську модель нам чомусь пропонувати не хочуть.
У Польщі за даними аграрного перепису 2020 року було близько 1,317 млн господарств. Вони обробляли приблизно 14,7 млн гектарів сільгоспугідь; середня площа господарства становила 11,1 га. Водночас 52,1% польських господарств мали до 5 га. Офіційні результати перепису Statistics Poland
Отже, польська модель — це не міфічна «неефективність». Це понад мільйон конкретних господарств, де земля не лежить у портфелі кількох компаній. Так, не кожна сім’я там має рівно 3–5 га: середній наділ більший. Але саме маса малих, сімейних господарств створює сільську економіку, якої в нас майже не лишається.
В Україні ситуація протилежна. Ми маємо близько 41,3 млн га сільськогосподарських земель — майже утричі більше за Польщу. Під час розпаювання майже 7 млн людей отримали в середньому по 4,2 га, але більшість цих наділів не стали основою самостійних господарств: вони пішли в оренду великим операторам. Дані World Bank про площу сільгоспземель та дослідження Agricultural Policy in Ukraine
Ось де злочин моделі. Українці формально отримали землю, але не отримали доступного кредиту, техніки, переробки, кооперації та гарантованого ринку збуту. Натомість усе це отримали великі орендарі. Селянина перетворили на одержувача мізерної орендної плати, а його землю — на ресурс для чужого експортного бізнесу.
Тисяча гектарів не повинна означати п’ять працівників і безлюдне поле. Якщо родина самостійно обробляє 1–5 га, то на тисячі гектарів може існувати від 200 до 1000 фермерських родин. Це вже не просто робочі місця. Це сотні дворів, дітей, покупців, ремісників, крамниць, майстерень, кооперативів і місцевих податків.
Нам кажуть: це «неефективно». Для кого? Для агрохолдингу — безумовно. Чим менше людей, тим менше витрат. Чим більше землі в одних руках, тим простіше керувати прибутком. Та для громади така ефективність означає смерть.
І тут виникає друге незручне питання: а скільки цей «ефективний» бізнес реально повертає суспільству?
Аграрне лобі любить повторювати про сплачені податки. Але податки не можна рахувати окремо від дотацій, пільг, бюджетних компенсацій та схем виведення експортних доходів. У матеріалі «Аграрный бизнес в Украине — это чистое мародерство» зібрано оцінки, за якими прямі податкові надходження агросектору не перекривають бюджетних втрат від схем і державної підтримки. Навіть якщо сперечатися про точний розмір цих втрат, сама постановка питання очевидна: суспільство не має дотувати модель, яка забирає землю, скорочує зайнятість і залишає після себе агропустелю.
Ми не проти праці на землі. Ми проти підміни понять. Хлібороб — це людина, яка годує громаду, створює господарство, залишає дітям землю живою і має зв’язок із місцем, де працює. Агрохолдинг — це машина з вилучення прибутку: мінімум людей, максимум площі, монокультури, експорт сировини, централізоване управління.
Тому питання не в тому, чи може агрохолдинг бути прибутковим. Питання в іншому: навіщо Україні модель, для якої живе село — зайва витрата?
Давайте «як у Європі»? Давайте. Але тоді — малі й середні фермерські господарства, кооперація, переробка на місцях, доступний кредит, місцеві ринки та право людей жити зі своєї землі. Бо земля має годувати не офшорні звіти й чужі ринки. Вона має давати життя тим, хто на ній живе.
Інакше «ефективність» агрохолдингів остаточно стане ефективністю випаленого села.
Під час повномасштабної війни агрохолдинг «НІБУЛОН» втратив майже 70% активів: на тимчасово окупованих територіях залишилося майна на $92 млн. Власник компанії Андрій Вадатурський розповів, що класична модель розвитку виявилася нежиттєздатною в реаліях війни.