Як агроном за фахом та природоохоронець за покликанням давно планував зробити відносно лаконічний пост на тему ринку сільгоспземель. Отже, до вашої уваги основні тези.

Багато політиків, аграріїв, журналістів та навіть агентів з нерухомості публікують свої роздуми про ринок земель сільськогосподарського призначення. Проте, складається враження, що учасники дискусії часто забувають найголовніше: історію проблеми та сучасні виклики. Тому спробую розкрити цю проблему дещо глибше в декількох тезисах.

  1. Розпочну з того, що таке земля. На жаль, люди часто розглядають все крізь вузьку призму економіки. Тому для прихильників ринку ― земля це товар, який можна продавати, а для супротивників – капітал, яким не можна торгувати. Насправді земля це не товар і не капітал, а життєвий простір. В першу чергу життєвий простір для природних екосистем, тобто для тих, хто формує для людства придатні умови життя. Тому ті, хто за сучасної глобальної екологічної загрози стверджують, що вільний ринок земель тобто життєвого простору, це щось надсучасне та «цивілізоване», насправді проштовхують в суворе майбутнє небезпечний архаїзм. Те, що він досі практикується в розвинутих країнах не означає його передового характеру, так само як тютюнопаління, яке теж там сьогодні дозволено, хоча всі знають, що воно шкідливе для здоров’я.
  2. Коли наводять приклади успіху приватної власності на землю в інших країнах, то чомусь не хочуть складати всі ці приклади в одну логічну глобальну мозаїку. Проте, якби практика приватної власності на землю була успішною, тоді просто не було б Паризької угоди про клімат і взагалі жодних глобальних екологічних загроз. Проблемою проблем на планеті є не контроль промисловості чи транспорту, а дефіцит площ дикої природи, яка й формує життя як таке. На жаль цифри говорять наступне: лише 23 % суходолу вкриті природними екосистемами за необхідного мінімуму 67 %. Це і є одним з результатів довготривалої глобальної практики приватної власності та ринку земель! Так де ж тут успіх у глобальній довгостроковій перспективі?

  3. Коли йдуть гарячі суперечки щодо того, чи можна чи не можна знімати мораторій в Україні, то чомусь ніхто не говорить про історію питання, цифри та фатальні наслідки рішень, прийнятих у 90-ті роки. Можна почути пропозиції про те, яким має бути ринок земель сільськогосподарського призначення, але майже ніхто не вказує на причину його багаторічного блокування. Ця причина – величезна площа земель, надана в приватну власність в процесі розпаювання: 275 тис. кв. км або 45 % території країни! Загальна ж площа сільськогосподарських земель, що перебуває у приватній власності ще більша: 319 тис. кв.км або 53 % площі держави тобто майже 75 % всіх сільськогосподарських земель. Рілля охоплює 325 тис.кв.км або 54 % площі країни і її площа продовжує зростати. При цьому у приватній власності знаходиться 84 % ріллі! Як ви гадаєте, чи є ризики відкриття ринку земель, коли більшість земель не буде контролюватися державою та суспільством? Отже, якби було розпайовано не 45 % України, а хоча б 15-20 %, то запуск ринку давно б вже відбувся. І, мабуть, нічого страшного в цьому б не було. Але оскільки на кону стоїть майже все, тому є страх втрати контролю. Принаймні для тих, хто завжди тримає в голові ці цифри. Проте, все сказане вище не означає, що мораторій це добре, адже він не вирішує проблему, створену в 1990-х роках – бездумне та масштабне розпаювання!

  4. Безумовно орендарі мало переймаються тим, що буде з чужою землею. Але я не знаю звідки з’явився міф, що приватні власники занадто переймаються своєю землею. Українці часто ігнорують загрози власному життю та здоров’ю, то чому вони мають настільки серйозно ставитись до землі? Хіба дрібні фермери, що працюють сьогодні на своїй власній землі, в масовому порядку дотримуються десяти або хоча б восьмипольних сівозмін? Чи все ж таки надають перевагу комерційним культурам, на зразок соняшника та пшениці? Тому земля має контролюватись державою та суспільством, бо далеко не кожний землевласник дотримується правил поводження з нею. Завжди є спокуса порушувати правила, тим більше якщо мова йде в більшій мірі не про юридичні, а технологічні норми.

  5. Якщо хтось вважає, що земельне питання в Україні це перш за все аграрне питання, то він глибоко помиляється. Коли 70% території країни — це землі сільськогосподарського призначення, коли 54 % території країни це просто переорана земля, а по суті ― рукотворна пустеля!!! (хто знається на енергетиці екосистем, той в курсі), то земельне питання в Україні це перш за все питання екологічне. Стабільність природного середовища це той випадок, коли кількість визначає якість. Сьогодні загальна площа орних земель, які зазнають впливу однієї лише водної ерозії, складає 10,6 млн. га (32% від їх загальної площі). Приватна власність на землю та ринок земель означатиме, що ці землі ніхто не буде виводити з обігу. Приватна власність на більшу частину земель в Україні означає, що всі Національні плани по боротьбі з деградацією земель та опустелюванням, плани значного розширення природно-заповідного фонду і купа різних інших стратегій та концепцій це все порожні декларації про наміри, адже приватний власник завжди хотітиме отримувати зі своєї землі прибуток, а значить експлуатувати її, а не залишати в спокої навіть за умов жахливої ерозії. За таких умов опустелювання в Україні ― це питання часу.

  6. Що робити? Не дивлячись на все, що зазначено вище продовжувати мораторій надалі більше не можна, бо він лише погіршує ситуацію. Ідеальним варіантом була б націоналізація земель ― держава безкоштовно землі роздала, то могла би і безкоштовно забрати. На жаль за сьогоднішніх реалій таке неможливо, бо це призведе до соціального вибуху. Тому якщо розглядати реалістичні заходи, то вони можуть бути наступними.

Етап 1. Скасувати мораторій на купівлю-продаж земель, але монополізувати цей процес державою. Тобто щоб землевласники мали право продавати землю виключно державі, а не один одному. В такому випадку держава змогла б розробити відповідну грошову оцінку, щоб запобігти спекуляцій землею.

Етап 2. Законодавчо визначити відсоток/площу території України, який/яка має перебувати у державній власності і нижче якого цей показник не має опускатись. Припустимо, це буде 65%. Таким чином, монополія держави на купівлю-продаж земель має тривати до тих пір, допоки в її власності не опиниться 65% території України.

Етап 3. Як тільки площа земель державної власності перевищує цей показник, то надлишок можна бути продавати приватним особам та дозволяти цим ділянкам перебувати вже у вільному продажі між фізичними та юридичними особами. Припустимо, в державній власності на такий-то рік опинилося 68% площі країни, тоді 3% можна продати, але не більше 3%, щоб не допустити скорочення площ державної власності менше 65% території України.

Наведені вище пункти – це стратегічні напрямки. Звісно, всі вони потребуватимуть тактичних кроків. Зрозуміло, виникне питання де держава братиме гроші на викуп земель. Гадаю, що це питання можна буде вирішити за допомогою перерозподілу податку на землю. Тобто, держава отримує гроші від податку на землю і витрачає його на купівлю земель. При цьому родючі землі держава надає в оренду під суворий контроль за дотриманням правил охорони земель і отримує прибуток від оренди. Малородючі та сильно еродовані землі держава перетворює на природні екосистеми, переводить в об’єкти природно-заповідного фонду і, таким чином, не на словах, а на ділі бореться з деградацією земель та опустелюванням. Окрім того, викуп земель для природоохоронних цілей можна було б фінансувати з екологічних фондів. Це був би найкращий спосіб використання цих коштів, адже сьогодні вони часто витрачаються не зрозуміло на що.

Отже, як висновок. Купівля-продаж земель це погано, але за сьогоднішніх реалій поки що відмовитись від цього неможливо. Тому компромісний вихід з цієї ситуації це домінування держави/суспільства в сфері управління земель та чіткі кількісні межі площ, що можуть продаватись на вільному ринку.

Добавить комментарий