Народный блоггер

Атомна енергетика і чорна металургія — що з того українцям?

смерть

Громаддя планів атомного розвитку України

смертьВ Україні заплановано потужний розвиток атомної енергетики. 13 діючих енергоблоків мають сумарну потужність 11835 МВт і генерують 51% загального виробництва електроенергії. За офіційними даними, в Україні виробляється близько 18 млрд. кВт/год. на місяць (приблизно 200 млрд. кВт/год. на рік). За 12 місяців 2006 року обсяг виробництва електричної енергії електростанціями, які входять до Об’єднаної енергетичної системи України (ОЕС), сягнув 192 млрд. кВт/год. Атомними електростанціями вироблено 90 млрд. кВт/год. електроенергії, або 47% від загальної кількості. Коефіцієнт використання встановленої потужності АЕС становить 75,3%. Протягом 2006 року експортовано 11 млрд. кВт/год. електроенергії, або 6% від виробленої.

Енергетична стратегія України на період до 2030 року передбачає зростання виробництва електроенергії в країні до 420,1 млрд. кВт/год. При цьому частка виробництва електроенергії на АЕС у 2030 році має становити 52% від загального. Для цього заплановано побудувати до 2030 року ще 22 атомні енергоблоки. За словами міністра палива та енергетики України Юрія Бойка, до 2016 року в Україні планується побудувати додатково до вже існуючих ще два енергоблоки. Про важливість для України саме цього шляху стверджує й президент Національної академії наук Борис Патон. Проте таку думку висловлено на зустрічі з приводу перспектив розвитку в Україні саме відновлювальної енергетики.

Звісно, зважаючи на історію й сьогоднішній стан розвитку атомної енергетики в Україні, такі плани не можуть не викликати занепокоєння як у самій країні, так і за її межами. Європейські фахівці вважають цю енергетичну програму нездійсненною, бо вона «не грунтується на реальних показниках розвитку економіки та енергетики України, містить безпідставні та необгрунтовані прогнози. Так, уряд планує до 2030 року побудувати 22 нові ядерні реактори, для чого немає ні фінансових ресурсів, ні технічних можливостей, ні прийнятних майданчиків для АЕС. Енергетична стратегія України не містить оптимального енергетичного балансу України, не надає належної пріоритетності підвищенню енергоефективності та енергозбереженню. Національна енергетична стратегія України до 2030 року є нездійсненною, а отже, не може сприйматися серйозно Європою при вирішенні питань глобальної енергетичної безпеки».

Однак навряд чи варто українцям з легкістю ставитися до цих ядерних проектів. Бо за певних умов у нашій країні реалізовувалися й не менш грандіозні проекти, причому за гірших обставин. До того ж у свідомості більшості населення позитивний розвиток країни і збільшення виробництва енергії є синонімом індустріального розвитку. Тож необхідно зрозуміти, кому така програма дає вигоду, а кому — дірку від бублика та на додачу шкідливі відходи і соціальні та політичні проблеми. 

Навіщо українцям стільки енергії, або Що ми з того отримаємо?

Основне й дуже логічне запитання таке: «Для чого Україні збільшувати більш як удвічі виробництво електроенергії за такий відносно короткий термін?» Що передбачає такий розвиток та із розвитком яких галузей господарства це пов’язано? Цікаво, що ще у 2003 році Сергій Єрмілов, тодішній міністр палива та енергетики України, казав: «Добудова енергоблоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС стане останнім великомасштабним проектом у вітчизняній атомній енергетиці». На думку тодішнього міністра, Україна більше не має потреби у нових енергоблоках. Особливо зважаючи на політику відмови від атомної енергетики в країнах Євросоюзу.

Для пошуку відповіді звернімося до товарної структури зовнішньої торгівлі України. Як свідчить Держкомстат, у структурі експорту електроенергія становить лише трохи більше 1% (у грошовому еквіваленті). Але у цій же структурі надзвичайно багато припадає на експорт чорних металів — 37,3%. Причому порівняно із січнем-лютим 2006 року цей показник зріс на 147,6%. Загальна сума за січень-лютий 2007 року сягнула 2468,611 тис. дол. Частка іншої української продукції за окремими видами не перевищує й 5%, а для переважної більшості — навіть 1%. Середня вартість чорних металів у світі становить приблизно 600 дол. за тонну (500—900 дол. залежно від виду). Цей ринок має тенденцію до зростання обсягів споживання. Є дуже серйозні підстави вважати, що енергетична стратегія України грунтується виключно на прагненні терміново збільшити експорт саме чорних металів, і саме для цього й заплановано зростання виробництва електроенергії.

Розглянемо детальніше видобуток і виробництво чорних металів. Для виготовлення тонни чорного металу на Криворізькому металургійному комбінаті (КМК) витрачається 12000 кВт/год. енергії (у загальному еквіваленті за всіма енергоресурсами). У 70—80-х роках XX століття у США на тонну чавуну витрачали близько 7500 кВт/год. Проте особливість КМК у тому, що комбінат включає повний цикл металургійного виробництва з видобуванням і збагаченням включно.

Порахуємо, скільки ж електроенергії необхідно витратити для виробництва на експорт чорних металів. Виробництво чавуну з січня по листопад 2006 року становило майже 30 млн. тонн, або 2,7 млн. тонн чавуну на місяць. Сталь окремо не враховуватимемо, бо більшу частину чавуну переробляють саме на сталь. Отже, чавун презентуватиме обсяг виробництва чорних металів. Виробництво електроенергії за той самий період становило 170 млрд. кВт/год., або 16 млрд. кВт/год. на місяць. Із даних про структуру споживання електроенергії маємо, що 30—32% електроенергії споживає чорна металургія. Поділивши 5 млрд. кВт/год. електроенергії на 2,7 млн. тонн чорного металу, отримаємо 2000 кВт/год. для отримання однієї тонни. У загальній структурі витрат енергоносіїв (12000 кВт/год.) частина електроенергії становить 17%. На виробництво однієї тонни чавуну витрачають також у середньому 100 кубометрів природного газу, а загалом по галузі на виробництво чавуну витрачають майже третину імпортованого Україною газу, частка якого у вартості імпорту становить 20%. Експортується 80% вироблених чорних металів, отже, із січня по листопад 2006 року на виробництво чорного металу для експорту витрачено 44 млрд. кВт/год. електроенергії.

На кінець 2006 року, за даними НЕК «Укренерго», сумарна встановлена потужність електростанцій Об’єднаної енергосистеми України становила 52 млн. МВт. Потенційно Україна здатна майже удвічі збільшити виробництво електроенергії. Однак використання встановленої потужності на АЕС становить близько 80%. Отже, основне збільшення можливе лише за рахунок теплових електростанцій. Однак і ціни, й обмеженість ресурсів роблять таке зростання практично неможливим. Про те, що на сьогодні майже усі енергогенеруючі ресурси задіяні, свідчить і відносно низька частка експорту електроенергії.

Тому подальше збільшення виробництва чорних металів потребує додаткових енергетичних ресурсів. Водночас металургійна промисловість України не працює на повну потужність. Так, обсяги видобутку залізної руди й переробки у Кривбасі сягали 200 млн. тонн на рік у 80-х роках минулого століття, а зараз не перевищують 100 млн. тонн. Отже, виробничий потенціал дає змогу збільшити обсяги видобутку принаймні удвічі. Зрозуміло, що основною проблемою є енергія.

Що несе українцям енергетично-металургійний розвиток

Людство вже усвідомило згубність невпинного нарощування індустріального виробництва. Технологічна діяльність людини призвела до серйозних кліматичних змін — глобального потепління. Слід зауважити, що глобальне потепління не обов’язково передбачає настання негативних наслідків саме на тій території, на якій розміщується потужне промислове виробництво. Але можливі глобальні зміни в теплових процесах на поверхні Землі, які кардинально і непрогнозовано змінять кліматичну картину всього світу. Ключову роль у цих процесах відіграють енергетичні галузі. Насамперед це викиди парникових газів (СО2, метан СН4, водяна пара). Для зменшення й призупинення цих глобальних процесів у 1997 році було прийнято Кіотський протокол.

Саме тому енергетичну проблему не можна розглядати без урахування цих чинників. Радикальне збільшення виробництва електроенергії з допомогою теплових електростанцій навряд чи можливе. Основною перешкодою є зростання цін на енергоносії та їх вичерпання, а також обмеження стосовно викидів СО2, що встановлені Кіотським протоколом, згідно з яким країни-учасниці зобов’язані до 2010 року зменшити викиди парникових газів у середньому на 5,2 % (порівняно з 1990 роком). Україна має значні переваги, бо на 1990 рік припав максимум металургійного виробництва. До того ж Україна належить до країн з перехідною економікою, до яких вимоги щодо зниження обсягів викидів зменшені. Наявні викиди в Україні дорівнюють лише 50% від дозволеного максимуму і запас становить принаймні 150 млн. тонн викидів парникових газів на рік. Отже, наша країна нібито має чималий запас можливостей для відновлення й нарощування енергетики і металургії. Розглянемо це детальніше.

Проблеми гірничо-металургійного комплексу

Зростання металургійного виробництва (зокрема доменного) значно збільшує викиди СО2 у силу самого принципу доменного процесу. Викиди СО2 становлять 1,6—1,8 тонни на тонну виробленої сталі. Отже, це 4,6 млн. тонн СО2 на місяць, або 55 млн. тонн на рік. До цих обсягів додаються викиди й інших енергетичних джерел (80% енергії від неелектричних джерел — це 10000 кВт•год./тонна сталі). За таких обставин атомна енергетика справді видається єдиним можливим варіантом для збільшення виробництва. Причому АЕС не дають викидів СО2, потребують мізерних транспортних витрат, забезпечують високі потужності протягом тривалого періоду, до того ж запаси ядерного палива у світі оцінюються в кілька сотень років з урахуванням повторного використання. Частина технологічних процесів у металургії може бути модернізована для збільшення частки витрат саме електричної енергії (див. «ДТ» №31 від 7 серпня 2004 року та №11 від 24 березня 2007 року).

Однак варто розглянути й негативні аспекти такого процесу. Цих аспектів принаймні три. Це екологічні наслідки від зростання обсягів видобування чорних металів, наслідки розвитку ядерної енергетики та соціальні наслідки вузькоспеціалізованого сировинного розвитку України. Досить грунтовно проблеми гірничо-металургійного комплексу розглянуто у статті А.Голубченка та В.Мазура («ДТ», №11 за 2007 рік). Дослідженням складних екологічних і соціальних проблем комплексу присвячено дисертаційну працю Ігоря Малахова, звідки і взято наведені нижче дані.

Для одержання тонни сталі потрібно 5,7—7 тонн залізорудної сировини, а всього на поверхню виймається 60 тонн гірничої маси. Лише у Криворізькому залізорудному басейні (90% видобутку руди в Україні) за 120 років видобуто 3 млрд. тонн залізної руди. Аби оцінити цю цифру, варто уявити собі поле залізної руди завширшки 10 км, завдовжки 60 км і заввишки один метр. Пік видобутку припадає на 70—90-ті роки минулого століття, коли вилучення породи становило 180 млн. тонн на рік, а переміщення — 450 млн. тонн на рік. У відвалах накопичено 6 млрд. тонн розкривних порід, у шламосховищах — 2,5 млрд. тонн дрібнодисперсних залізосилікатних шламів (пилу). На поверхню щороку відкачують до 30 млн. кубометрів солоних вод. Обсяги пустот становлять близько 600 млн. кубометрів, з них незаповнених майже 1 млн. кубометрів (це еквівалентно пустоті розмірами завширшки
1 км, завдовжки 10 км і завглибшки 100 м).

Повітря Кривбасу містить залізо-силікатний пил, що більш як удесятеро перевищує фонові значення для степової зони. Залізосилікатний пил спричиняє хвороби легенів і справляє абразивну дію на механізми. Кривбас дає 12—20% світового штучного геохімічного потоку заліза з дуже локалізованої області. Це виняткова надмірність технологічного навантаження, що зосереджене в смузі завдовжки 140 км і завширшки 6 км. Проблема полягає ще й у тому, що технологічні процеси мають низьку ефективність, використовується лише 0,1—0,05% сировини з урахуванням усіх складових процесу виробництва та збагачення (в енергетиці — 15—19%). Розпорошеними та під завалами залишаються інші корисні копалини (боксити, уран, сланці, золото, марганець) і мінерали (нефрити, агати, гранати, сердолік, тигрове око).

Навколишнє середовище незворотно трансформувалося в техногенну екосистему. Вже сьогодні розвиток такої системи є загрозливим і мало прогнозованим. Отже, збільшення видобутку неминуче призведе до ланцюгової реакції складних і непередбачуваних змін, що загрожують людині (зсуви, затоплення, обвали, землетруси). Процес такого порушення надр у геологічному сенсі є миттєвим, і з часом у надрах мають відбутися певні зміни, які відповідатимуть змінам щільності, тиску. Передбачити ці процеси практично неможливо.

Проблеми атомної енергетики

Загрози розвитку атомної енергетики відомі. Професійний аналіз проблем і можливостей ядерної енергетики в Україні розміщено на сайті Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень. Про світові аспекти розвитку ядерних технологій можна прочитати на сторінках Institute for Energy and Environmental Research (IEER). Одна із проблем — це ядерні відходи. На сьогодні відсутня технологія їх утилізації (якщо така взагалі можлива).

Україна вже накопичила 120 млн. кубометрів твердих і рідких відходів. З них 42 млн. тонн — у районі Дніпродзержинська, що розташований поблизу Дніпропетровська на узбережжі Дніпра і неподалік Кривого Рогу. Дніпродзержинськ є яскравою ілюстрацією відсутності технологій, засобів і акумульованих коштів для демонтажу ядерних виробництв. Переробка цих відходів для відносно безпечного зберігання потребує 50 тис. дол. за кубометр. Тобто, як засвідчила робоча група неурядових екологічних організацій України з питань зміни клімату, уже сьогодні потрібно витратити майже 6 трлн. дол. для їх убезпечення.

Ще одна проблема таких відходів пов’язана з воєнними конфліктами та природними і техногенними катастрофами. Відходи необхідно надійно і контрольовано зберігати протягом тисяч років. Міжнародний інститут World Watch оцінює щорічні витрати на утримання ядерних сховищ в обсязі від 1,44 до 8,61 млрд. дол. Це завдання не має аналогів за вартістю й складністю. Про ці проблеми ще у 1976 році попереджав академік Капіца. Наразі відсутні й технології демонтажу ядерних об’єктів, і навіть необхідні технічні засоби й служби для такої роботи та оперативної ліквідації атомних аварій.

Серйозною проблемою є також загроза ядерних аварій і катастроф. На офіційних сторінках Всесвітньої інформаційної служби з енергетики NIRS/WISE-Україна є календарний перелік близько 400 ядерних аварій та інцидентів. Протягом короткого терміну існування ядерних технологій сталося принаймні п’ять масштабних катастроф, найвідоміша з яких — Чорнобильська, що сталася саме в Україні. Попри те, що було викинуто лише близько 3% ядерного палива, від катастрофи постраждало понад 9 млн. чоловік на території площею 160 тис. км2. Сумарні економічні збитки для України до 2015 року становитимуть 179 млрд. дол.

За таких умов низька собівартість атомної енергетики є лише легендою, наслідком дуже специфічного її розрахунку, коли основні витрати на подолання негативних наслідків мусить нести суспільство. Розрахунки спираються майже виключно на існуючу та прогнозовану вартість ресурсів, однак не враховують забруднення довкілля та пов’язаних із ним наслідків. Ще кілька десятків років тому прогнозувалося інтенсивне зростання ядерної енергетики, під яке будувалися ядерні виробництва. Це призвело сьогодні, як свідчать науковці, до перевиробництва збагаченого урану. Від подальшого розвитку атомної енергетики відмовилася Німеччина (на АЕС виробляється 30% електроенергії). Цікаво, що остання АЕС була збудована у цій країні 1982 року і відтоді замовлень на нові не надходило (не вигідно?). Зрозуміло, що робити достовірні прогнози навіть на 50—100 років практично неможливо.

Поширеною є теза про те, що розвиток АЕС може запобігти глобальним кліматичним змінам, зумовленим викидами парникових газів. Та, як випливає із наведених вище міркувань, будівництво АЕС навіть побічно не має цього на меті. До того ж у глобальному масштабі, щоб зменшити викиди на 80%, необхідно в короткий термін побудувати загалом у країнах світу близько 2000 енергоблоків потужністю 1000 МВт кожен. Також слід враховувати, що АЕС викидає в атмосферу значну кількість водяної пари, яка також є парниковим газом. А центрифуги, що застосовуються для збагачення урану, викидають в атмосферу дуже значну кількість фреону. У 2002 році Падьюкський збагачувальний завод (штат Кентуккі, США) викинув в атмосферу понад 197,3 тонни фреону через негерметичні труби та інше обладнання. Частка тільки одного цього заводу становила 55% викидів фреонів усіх великих виробництв Сполучених Штатів за 2002 рік.

Отже, енергетичні атомні компанії отримують прибутки, а суспільство займається ліквідацією збитків від їхньої діяльності.

Від руйнування довкілля до деградації суспільства

Про соціальні наслідки, пов’язані з погіршенням екологічних умов, і про техногенні катастрофи пишуть і говорять багато, але в основному окремо від теми індустріального розвитку. Однак ці явища дуже тісно пов’язані. Яскравою ілюстрацією взаємозв’язку між забрудненням довкілля і посиленням соціальних проблем техногенних областей є дитяча смертність у Кривому Розі, яка на 25% перевищує середні показники по Україні й області і зросла з 14,7 на тисячу новонароджених у 1995 році до 17,1 — у 2006-му.

Металургійний комплекс України — це значна концентрація малокваліфікованої робочої сили у відносно обмежених районах. Проблеми цих процесів детально описано в статті Елли Лібанової («ДТ», №16 від 26 квітня 2007 року). Такі області майже повністю прив’язані до металургійного виробництва і дуже чутливі до його коливань. У видобувній галузі України у 2004 році працювало 529 тис. чол. (16% від загальної кількості у промисловості), у металургійній — 415 тис. (12%). Продуктивність праці в українській металургії становить 120 тонн на працівника. Для порівняння: у Німеччині — 480 тонн.

Низька продуктивність зумовлена не лише відмінностями в технологіях. Умови праці в цих галузях не відповідають санітарно-гігієнічним нормам для 68% працівників видобувної галузі і 56% — металургійної (найвищі показники у промисловості). Втрати робочого часу з цих причин становлять відповідно 17 і 13%. Зрозуміло, що це впливає і на фізіологічні здатності працівників. Продуктивність праці також залежить від рівня управління, який є доволі низьким і не відповідає сучасним стандартам та підходам. Адже по своїй суті управління лише зазнало незначної стихійної еволюції технологій 20—30-х років минулого століття. Опосередкованим свідченням цього є намагання Mittal Steel стимулювати скорочення керівних працівників на комбінаті в Кривому Розі. Цікаво, що частина управлінців незмінно посідає свої посади протягом 30—40 років.

Соціальна ситуація в металургійних і видобувних районах впливає не лише на стан здоров’я, а й на його психологічну, духовну складову, на якість життя загалом. Технології початку минулого століття визначають й аналогічний спосіб мислення і дій. Це низькі вимоги до якості й умов життя, схильність до авторитаризму й централізації, патерналізм. Людина в таких системах підпорядкована виробничим процесам не лише на робочому місці, а й у повсякденному житті. Ідеї виробництва, трудових колективів домінують над людськими і сімейними цінностями та духовною складовою.

Непрямим свідченням руйнування суспільних систем індустріально-видобувних районів є інформація щодо захворюваності на ВІЛ та СНІД. Чотири області України — Донецька, Дніпропетровська, Одеська та Миколаївська — дають 36—43% випадків захворювань та 31—38% смертності від СНІДу в Україні. Звісно, що це є наслідком цілого комплексу складних причин. Однак, на мою думку, чинник концентрації малокваліфікованої та атомізованої (відірваної від родин) робочої сили, схильної до патерналізму, є дуже значним (див. табл.).

Свідченням важливості суб’єктивної, моральної та освітньої складових цих процесів є дуже велика різниця в частці ВІЛ-інфікованих серед вагітних жінок за областями. У 2004 році ці показники були такими: Дніпропетровська область — 0,7%, Донецька — 0,61%, Волинська — 0,11%, Тернопільська — 0,04%. За прогнозами, у 2014 році частка смертності від СНІДу серед дорослих чоловіків становитиме третину, а серед жінок — дві третини. За помірним прогнозом, смертність від СНІДу становитиме у 2014 році 59 тис. чол., а загалом за період до 2014-го — 511 тис.

Для індустріальних центрів характерні також й інші дуже серйозні соціальні проблеми — наркоманія, злочини, суїциди, низький рівень життя. Ці проблеми концентруються переважно в центрі і на сході України. В оглядах на сайті «Новини української психіатрії» наочно показано географію й динаміку цих явищ. І суть не в оцінці економічних збитків від цих явищ чи коштах на їх подолання, а в тому, що це є наслідком грубої деформації економічного та соціального розвитку України. Ці значні моральні та матеріальні втрати не включаються у вартість індустріального продукту, хоча напряму пов’язані із способами його виробництва.

Серйозною загрозою є концентрація величезних коштів і ресурсів у дуже обмеженого кола людей. Особливо, коли ці ресурси є домінуючими в економіці країни. Це неабияк впливає на соціальні, економічні і політичні процеси, на функціонування всієї системи влади. Як писали у статті А.Голубченко та В.Мазур в «Дзеркалі тижня»: «…власниками контрольних пакетів акцій гірничо-збагачувальних і металургійних комбінатів є обмежене коло фінансово-промислових груп, котрі свою технічну, виробничу, економічну та збутову політику здійснюють винятково на свій розсуд, виходячи з власних інтересів. Інакше кажучи, в Україні утворився не регульований державою монополізм у гірничорудній підгалузі, що справляє дестабілізуючий вплив на економіку держави». Насправді ситуація значно гірша, бо цей монополіст значною мірою вже контролює державу й усіма силами прагне підпорядкувати собі Україну повністю.

Існуючий спосіб функціонування металургії та енергетики принципово потребує підпорядкування цим процесам усього суспільства. Відбувається дуже потужне лобіювання інтересів цих галузей. Енергетична ядерна програма саме і є наслідком такого лобіювання. Цікаво одночасно з експортом розглянути й структуру імпорту за 2006 рік. Енергетичні ресурси становлять 35% (у тому числі 20% — природний газ), мінеральні ресурси — 36,7, механічне обладнання — 15,8, транспортні засоби — 10,7%. Ці статті напряму пов’язані саме з гірничо-металургійним виробництвом. Тобто експортований метал повертається в Україну у вигляді виробів машинобудування. Тоді як українське машинобудування перебуває фактично у стані занепаду. Виникають запитання: «А для чого тоді Україні така галузь? Де вигода для суспільства? В чому тоді криється розгадка нарощування обсягів виробництва?»

А.Голубченко і В.Мазур відверто пишуть: «Останнім часом в Україні, як і в інших пострадянських країнах, нерідко працювала система експорту металургійної продукції, котра дуже прибуткова для власників підприємств і неефективна для держави. Суть схеми полягає в тому, що заводи продають готову продукцію на експорт із мінімальним для себе прибутком (або взагалі без прибутку, зі збитком) посередницьким структурам, власниками яких є власники підприємства, тобто фактично продають продукцію на експорт самим собі. А за кордоном ці посередницькі структури продають метал уже реальному кінцевому споживачеві за ринкову ціну. В результаті прибуток залишається у власників заводів, але за кордоном, і виводиться з України. До того ж посередники, експортуючи продукцію за кордон, домагаються від бюджету ще й компенсації податку на додану вартість.

…металургійні підприємства нерідко продають продукцію вітчизняним споживачам за ціною на 10—30% вищою за експортну. Причина цього полягає в існуванні описаних вище схем реалізації металу. Плюс ще накладається чинник ПДВ, який мають компенсувати підприємствам при експорті продукції. Виходить, що продавати метал своїм машинобудівним заводам начебто невигідно».

На жаль, знайти достовірні оцінки обсягів таких оборудок важко. Але напевно йдеться про мільярдні суми. Адже лише компенсація за ПДВ становить 20% від суми експорту. І якщо на всьому шляху цих металевих потоків є «свої» люди та власні фірми, то легко уявити, на що можна перетворити компенсацію ПДВ. Дуже специфічною є й практика компенсації цього податку. Президент України у зверненні від 15 вересня 2006 року наводить такі цифри: «Компенсування доданої вартості в Республіці Крим виконане на 130%, компенсування у Луганській області виконане на 130%, компенсація ПДВ у Донецькій області — на 221%, у Волинській області планове завдання виконане лише на 2,7%, Київській області — 6%, 11% — у Полтавській, 12,9% — Рівненська, 14,9% — Чернівецька, 16% — місто Київ». Дуже показова картина «лобіювання».

Свідченням істинності дуже низького рівня офіційної прибутковості металургії є пропозиція уряду встановити 10-відсоткову знижку на електроенергію для підприємств із середньомісячним обсягом споживання електроенергії на технологічні потреби понад 50 млн. кВт•год. Зауважте, що ця інформація не містить жодних конкретних розрахунків і сум. Знижка обгрунтовується зростанням на 19,8% за три квартали оптової ціни на електроенергію, що призвело до зниження прибутковості підприємств і впливає на показники бюджету (валовий дохід, податки). З огляду на наведені вище цифри енерговитрат зрозуміло, що прибутковість таки становить мінімально можливе значення. Але є ще запитання: хто і як компенсує цю пільгу енергетиці? Адже запровадження пільги знизить прибутковість енергетики, що аналогічно знизить надходження до бюджету. Отже, цю пільгу оплатять інші області та галузі економіки, а також громадяни України.

То чи не є металургійна галузь у її монопольній формі насправді збитковою для України, а прибутковість для власників забезпечується саме державними дотаціями у різній формі за рахунок розвитку інших галузей господарства? Таке собі зозуленя в гнізді української економіки? Зозуленя велике і вкрай небезпечне, бо вимагає підпорядкування собі всього суспільного й політичного життя країни. Ми мали можливість спостерігати цей вплив на виборах 2004-го, можемо спостерігати його у Верховній Раді та бурхливих політичних процесах і зараз.

То який вихід, чи є альтернатива? Звісно, є. В гірничодобувній галузі — це комплексне і повне використання природних ресурсів, в металургії — робота на внутрішній ринок і розвиток машинобудування. Безумовно, ці галузі мають нести витрати на подолання негативних екологічних і соціальних наслідків діяльності. Стосовно енергетики, то про одну енергетичну альтернативу сказав президент України на Енергетичному саміті у Кракові 11 травня 2007 року: «Ми будемо заохочувати компанії, підприємців, місцеву владу розвивати проекти з енергозбереження. За розрахунками експертів, Україна може скоротити вдвічі свої енергетичні витрати». Інша альтернатива полягає у розвитку відновлювальної енергетики. Це актуальна й дуже важлива тема для окремої статті.

Однак сьогодні усе залежатиме від вибору українців. Від того, чи зуміють вони відстояти власні, такі важливі для кожного життєві інтереси на противагу мільярдним інтересам тих, хто, знімаючи вершки, залишає на нашій українській землі руїну.

Ігор ШЕЛЕВИЦЬКИЙ, Дзеркало тижня, 2007 рiк

Ссылки по теме:

Related Articles