Дід Мороз – не агент Кремля

0
422

Отже, про Діда Мороза, Снігурку та святого Миколая, як ви й просили. Сідайте рядком, поговоримо ладком. Перепрошую, але питання не таке вже й просте, бо стосується нашого світогляду, тому текст буде довгий. Заварюйте чай, вмощуйтесь зручненько й – поїхали. (Можете відволікатися на картинки, які ілюструватимуть мій текст).
Головним завданням буде аналіз популярної й поширюваної зараз тези про те, що справжній українець святий Миколай, який здавна дарував українським діткам подарунки й ласощі, має вигнати з України Діда Мороза та Снігурку, бо в них російський паспорт, і вони є перевдягненими агентами НКВС. І взагалі їх вигадав Сталін з Постишевим у 1937 році. А також проаналізуємо підготовлену одним із телеканалів картинку-таблицю про те, який поганий Дід Мороз і який гарний святий Миколай.

Відразу скажу, що й згадана теза, й картинка є цілковитим втіленням постправди, коли об’єктивні факти важать для створення громадської думки менше, ніж заклики до емоцій та особистих переконань. Таким поширеним переконанням нині є прагнення відгородитися якомога вищим муром від Росії та її імперського спадку. Прагнення цілком слушне, а от те, що для формування потрібної громадської думки свідомо чи несвідомо хтось маніпулює фактами, це засмучує й тривожить.
Спочатку поглянемо на картинку, поширену 24 каналом і яка є типовим зразком цієї постправди. Що в ній не так?

  1. Дід Мороз не був «прив’язаний у радянські часи до Нового року». Дід Мороз став приходити до дітей на Новий рік наприкінці ХІХ-початку ХХ століття. Зокрема в часи УНР на святкових новорічних виставах і «діточих врочистостях» до дітей виходив Дідусь Мороз, що видно зі святкового оголошення в київській газеті «Нова рада» від 29 грудня 1917 року (див. ілюстрації). Святкове дійство за його участі відбувалося 31 грудня. Вистави та “діточі врочистості” з Дідом Морозом тривали з 29 грудня по 2 січня.
    Роком «народження» Діда Мороза можна вважати 1840-й – у цей рік він вперше з’явився як літературний персонаж у казці Володимира Одоєвського «Мороз Іванович».
    Згадана на картинці «реальність» святого Миколая дуже умовна, історичними джерелами його існування не підтверджено, усе, що ми знаємо – це церковні перекази, створені з повчальною метою про священника, який жив колись на території сучасної Туреччини. Крім того є думки, що це можливо й інший Ніколаус став прообразом святого.

Вказівка на те, що Дід Мороз -«язичницький», начебто має нести якийсь негатив, хоча це слово перекладається, як «народний» і нічого поганого в ньому немає. Натомість персонаж християнської міфології у світській державі, світській освіті й культурі є не зовсім відповідним. Поки що ця теза не озвучується, але далеко не всі в Україні є християнами, і церковний персонаж може не сприйматися в сім’ях, де сповідують інші релігії або є атеїстами.

  1. Діда Мороза в СРСР не «запровадили», а відновили після невдалої кампанії безбожництва, «комсомольського різдва» та інших пошуків нової комуністичної міфології.

Ті, хто стверджує, що Діда Мороза вигадав Сталін, очевидно не читали вірш Олександра Олеся:

На Різдво горить ялинка,
Свічечки блищать…
Дітки бігають круг неї,
Ніжки тупотять.
Дід Мороз прийшов у хату
І поклав мішок,
А в мішку всього багато
Для малих діток.
Стали діти розбирати,
Рвуть мішок із рук…
Зацікавивсь і спустився
Над мішком павук.

  1. Святий Миколай тільки у нас приходить 19 грудня, а в європейських країнах – 6 грудня (тобто, до Різдва ще ой як довго!).
  2. Одяг Діда Мороза в кінці ХІХ-початку ХХ століття був умовно народний, без кольорових шуб, що видно з картини Васнєцова (див. ілюстрацію) або віршів М. Некрасова та Бориса Грінченка. На колір шуби «відновленого» Діда Мороза вплинув образ Санта Клауса, намальованого у 1931 році для рекламної компанії Coca-Cola.

  3. Твердження, де хто залишає подарунки, – доволі туманне й надумане. Саме уявлення про те, що Дід Мороз є дарувальником подарунків дітям базуються на казці В.Одоєвського, а основою явлень про подарунки дітям від святого Миколая є епізод із його житія цього святого, де він дав біднякові гроші, аби його дочки не займалися блудом. Очевидно цей епізод вплинув на те, що святий Микола був обраний на роль різдвяного дарувальника.

  4. Роком народження Снігурки є не 1936, а 1840 рік (як і в діда Мороза). Саме у цьому році в альманасі «Киевлянин» український фольклорист, етнограф та історик Михайло Максимович опублікував казку «Снігурка».

Сюжет усім відомий – бездітні селяни Іван і Марія зліпили снігову ляльку, яка ожила й за зиму стала наче тринадцятирічна дівчина (доросла, тобто). На Іванів день (Купала) пішла в гай з подругами й коли стрибнула через вогонь, то розтанула. Ця казка доволі поширена в українському фольклорі (в ілюстраціях є уривок з казки про Снігурочку, записаній у 1928 році (за 10 років до її начебто створення Сталіним і компанією). Потім у 1865 році про цю казку згадав російський фольклорист Олександр Афанасьєв у своїй праці «Поэтические воззрения славян на природу». А в 1873 році на основі інформації з книги Афанасьєва російський драматург О. Островський написав казку «Снегурочка». Невдовзі Снігурочка стала головним образом опери Римського-Корсакова. У той же час образ Снігурочки змалювали відомі художники Васнєцов, Врубель, Реріх. Коріння Снігурки – в українській казці, до творення її образу долучилися у ХІХ столітті відомі російські письменники, композитори й музиканти.

І щодо Миколая, який начебто ходить з янголом. В європейських країнах Миколай ходить з моторошним демоном Крампусом, який карає неслухняних дітей (судячи з малюнків і листівок, доволі жорстоко).

Отже, Дід Мороз не був вигаданий у 1930-х роках в СРСР, а має давнє фольклорне коріння. І що важливо – українське, на що вказує його ім’я (особливо у формі Морозко), бо у росіян – це було б якесь тюркське чи угро-фінське слово. У інших слов’ян Дід Мороз зветься Dziadek Mróz, Dedek Mraz, Дядо Мраз.

Як і Дід Мороз, так і святий Миколай стали дитячими улюбленцями не так вже й давно. Обидва вони не є давніми персонажами різдвяно-новорічних святкувань. Вони відносно молоді, їм не більше 110-130 років. До того на Різдво ніхто не приходив і нічого не дарував дітям. Різдво було святом для дорослих. Дитиноцентричним воно стало наприкінці ХІХ століття разом із відповідним розвитком європейської цивілізації та новими суспільними цінностями.

Якщо ми пригадаємо описи українських народних різдвяних святок ХІХ століття, то не побачимо там ні Діда Мороза, ні святого Миколая. А що побачимо? Сім’ю за столом на Святвечір, кутю, узвар, дідуха, купу пирогів, за якими «ховається» батько і якого «ніхто за ними не бачить», щоб і на той рік був врожай та добробут, і щоб його знову «ніхто не бачив за пирогами». Це в хаті. А за вікнами – колядники з колядками: господареві, господині, хлопцеві, дівчині, вдові, але не дітям. Діти – поза межами свята. Вони десь на печі лише спостерігають за усім. Основа українського Різдва – господарська, землеробська магія побажань. В межах якої і згадується такий собі обрядовий персонаж, як Мороз. Господар після вечері виходить надвір і кличе Мороза прийти кутю їсти. Ясно, що цей Мороз зайти в хату не може і кутю не може їсти, то господар і вигукує: «Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю». Або: «Морозе, морозе, йди до нас вечеряти! Та не морозь нам ні огородини, ні скотини!». Зрозуміло, що це відгомін аграрної магії, звернення до сил природи. Мороз у цьому випадку є втіленням природного явища, людських рис він не має, на заклики не відповідає й взагалі ніяк себе не виявляє у цьому ритуалі. Дописи про те, що Мороз був божеством і йому приносили людські жертви – вигадка, не підтверджена джерелами. У 1786 році Михайло Чулков видав у Москві «Абевегу русских суверий», своєрідний енциклопедичний словник міфологічних персонажів різних народів, які мешкали на території Російської імперії. Ніякого Мороза там немає.

Поява Діда Мороза й Санта Клауса як зимово-святкових персонажів із функціями дарувальників сталася майже одночасно. І спочатку в літературі. У 1840 році вийшла друком дидактична казка російського письменника В. Одоєвського «Мороз Іванович», фольклорні корені якої ведуть до українських народних казок. Мороз Іванович, який живе в лісі в крижаному будиночку, обдаровує працьовиту дівчину й карає ледачу. Згодом у 1862 році в російського поета Некрасова з’являється в поемі «Мороз Красный нос» дещо інший образ Мороза – могутнього, але жорстокого володаря стихій:

Мороз-воевода дозором
Обходит владенья свои.
Глядит — хорошо ли метели
Лесные тропы занесли,
И нет ли где трещины, щели,
И нет ли где голой земли?
Пушисты ли сосен вершины,
Красив ли узор на дубах?
И крепко ли скованы льдины
В великих и малых водах?
Идет — по деревьям шагает,
Трещит по замерзлой воде,
И яркое солнце играет
В косматой его бороде.
У цій поемі Мороз заморозив насмерть молоду вдову Дарью, яка поховала чоловіка й поїхала в ліс за дровами. Саме звідси відомі рядки:
«Тепло ли тебе, молодица?»
— С высокой сосны ей кричит.
— Тепло! — отвечает вдовица,
Сама холодеет, дрожит.

Слова «Морозко», «вдовица», «молодица» є явними українізмами й натякають на пошук українських джерел поеми Некрасова.

Згодом у нашого відомого письменника Бориса Грінченка з’являється поема «Два Морози», про яку автор зазначає: «З народного поля». У ній вже два Морози:
Ой гуляли в полі два морози,
Два морози, два рідненьких брати.
Брат старіший звався Ніс Червоний,
А молодший — Синій Ніс на ймення.

Ці Морози змагалися, хто кого швидше заморозить – один морозив пана у ведмежому кожусі, лисячій шапці й вовчих чоботях, інший – бідного мужика в латаному кожусі й дірявій шапці. [Спойлер: той, що морозив мужика, програв].

Втім на образ святкового Діда Мороза більше вплинули не Морози Некрасова й Грінченка, а Мороз Іванович Одоєвського. Саме він, а також картини Васнєцова лягли в основу створення образу Діда Мороза, який уперше як святковий персонаж почав приходити на «різдвяні ялинки» на початку ХХ століття й невдовзі став надзвичайно популярним.

На кінець ХІХ століття в Європі поширилася мода на ялинки й святкові вистави для дітей. В оповіданні Михайла Коцюбинського «Ялинка», написаному в 1891 році, хлопчик везе через зимовий і небезпечний ліс панам ялинку на Святвечір. А в казці Моріса Метерлінка «Синій птах» 1908 року бідні діти заглядають у вікна багатіїв, де сяє різдвяна ялинка й бідкаються, що їм не бачити подарунків на це Різдво. Цікаво, що принести подарунки цим бельгійським дітлахам мав би персонаж petit Noël (маленьке Різдво), в англійському перекладі – це Father Christmas, а в українському перекладі ці діти сумують, що «Коляда їм нічого не принесе».

До речі, у «батька англійського Різдва» Чарльза Дікенса немає нікого зі згаданих персонажів, у нього діють Духи Різдва: Ghost of Christmas.
Батечко Різдво у різних національних інтерпретаціях назви є головним різдвяним дарувальником в західноєвропейських країнах. У слов’янських країнах – Україні, Білорусі, Болгарії, Сербії, Хорватії – це дід Мороз. У Польщі – Święty Mikołaj. Звідти він поширився на західну Україну, про що свідчить форма імені Миколай замість традиційно українського – Микола. В центральній Україні святий Микола не отримав таких функцій і залишився Миколою Угодником чи Миколою Чудотворцем.

З цими образами схожий нідерландський Синтеклаас, уявлення про якого голландські колоністи привези в Новий Світ і дали поштовх до створення Санта Клауса.
Засновник американської літератури Вашингтон Ірвінг у 1809 році згадує про голландського святого Ніколаса в «Історії Нью-Йорка», який тоді називався Нью-Амстердамом. А в 1822 році виходить друком віршована казка Клемента Мура «A Visit from St. Nicholas». У ній святий Ніколас літає по небу на санях, запряжених оленями, пробирається в помешкання через димоходи з мішком іграшок і кладе подарунки дітям в панчохи, які висять біля каміну. Цей образ чарівного дідуся, який не має нічого спільного з турецьким єпископом, став класичним і значно вплинув на пізніші інтерпретації Санта Клауса, який є ельфом, живе на крайній Півночі й літає на чарівних оленях.

На кінець ХІХ століття уявлення про казкового дарувальника святого Миколая почали ширитися і в Україні. Іван Франко в дусі народної вертепної драми написав у 1895 році для дітей невеличку віршовану п’єску «Суд святого Николая», яка ставилася на сцені у Львові та Чернівцях. У ній діють святий Николай, ангели й чорт. Святий Николай тут являється «в звичайнім костюмі», а в кінці «сходить зі свого престолу, ангели зносять медяник і прочі дарунки на залу, всі сходяться туди, Олюня розділює медяник, загальна розмова, дітські забави, співи і т. д.».

Які ж з усього цього висновки?

  1. Твердження про те, що Дід Мороз і Снігурка вигадані в сталінські часи, не відповідає дійсності. Вони мають українське фольклорне коріння. У ХІХ столітті вони стали літературними персонажами, а у ХХ – персонажами масової культури. Заборонені більшовиками у 1920-х вони були реабілітовані внаслідок своєї популярності в народі й повернені дітям наприкінці 1930-х. Тривале використання цих образів радянською масовою культурою та сучасною Росією спричинило бажання відмовитися від них. Це зрозуміло, але не обов’язково при цьому перекручувати їхній зміст і походження. Можливо, Дід Мороз та Снігурка ще повернуться до нас. Або залишаться поруч зі святим Миколаєм. Або до них будуть додаватися інші казкові персонажі, адже час затвердженої десь угорі одноманітності залишився в минулому, і ми самі можемо обирати, хто принесе нашим дітям різдвяні та новорічні подарунки.
  • Твердження, що святий Миколай є давнім дарувальником різдвяних подарунків українським дітям, не відповідає дійсності. Прообразом святого Миколая є священник, який жив у 3 столітті в Туреччині і про якого склали кілька легенд, в одній з яких ідеться про обдарування бідняка, щоб його дочки не пішли в блуд. Саме цей мотив у ХІХ столітті перетворив одного з багатьох святих на різдвяного персонажа. В європейських країнах Миколай ходить з “різдвяним чортом” – страшним демоном Крампусом, який карає дітей. А в США цей святий перетворився на Санта Клауса. Наприкінці ХІХ століття святий Миколай (Николай) став персонажем різдвяних святкувань і на Галичині, очевидно під впливом польської традиції, яка в свою чергу близька до голландських уявлень про Синтеклааса.

  • На сьогодні святий Миколай набирає в Україні все більшої популярності як персонаж різдвяно-новорічних святкувань. Його поширення на широкі верстви може поступово зменшувати початкове релігійне наповнення цього образу та сприяти його перетворенню на цілком казкового персонажа масової культури з чарівними помічниками та фантастичними атрибутами.

    Важливо також не забувати і про наші національні атрибути, ритуали та образи українського Різдва, які сформувалися задовго до виникнення та поширення згаданих персонажів і які доволі повно описані українськими етнографами, знайшли своє відбиття в українській літературі і є нашим особливим культурним надбанням.
    Оскільки різдвяні святкування за останні півтора-два століття ставали усе більш дитиноцентричними, то усе-таки головним на святі є не вигаданий дарувальник, а дитина. І про це варто завжди пам’ятати, намагаючись якнайменше травмувати дитину процесом переходу від одного різдвяно-новорічного персонажа до іншого.

    Сергій П’ятаченко

    Добавить комментарий