Чому не кожна людина зі зброєю – диверсант

0
111

Дивна оказія, але у прифронтовому містечку довелося доводити слідчим (які не втекли), що чи в територіальній обороні, чи в інших комбатантів у час міжнародної збройної агресії вся зброя законна і, згідно з міжнародними угодами, таку зброю вони мають право і повинні носити відкрито. МВС не може і не повинно видавати дозволи на зброю комбатантам в час міжнародної збройної агресії.

Відносини міжнародної збройної агресії регулюються актами міжнародного законодавства, що є частиною українського законодавства.

Захист України є одночасно і функцією держави, і справою українського народу

Ми повинні юридичну ієрархію складати, починаючи з Конституції. В першу чергу, зі статті 17. Вона каже, що захист суверенітету, територіальної цілісності є справою всього українського народу. Досвід 2014 року, коли органи державної влади, зокрема й ЗСУ, не були функціонально спроможні виконати свої найважливіші функції, показав, що народ, зорганізувавшись у волонтерський та добровольчий рухи, практично протлумачив ч.1 ст. 17 Основного закону. Тобто що захист України є одночасно і функцією держави, і справою українського народу поза державними інституціями.

Простими словами, маєш паспорт громадянина України, значить, захист країни – це твоя справа.

До речі, такого пункту немає ні в Конституції Білорусі, ні в Конституції Російської Федерації та інших тоталітарних держав – там за все відповідає виключно держава.

Захист держави – це справа всього українського народу

Отже, якщо захист держави – це справа всього українського народу, потрібно далі розуміти, яким чином цю справу здійснювати. Ясно, що для відбиття агресії існують створені державою військові формування – Збройні сили, Національна гвардія, Прикордонна служба… Вони воюють під єдиним керівництвом. Але, крім цього, ніхто не може бути обмежений в можливості й бажанні захищати територіальну цілісність своєї держави.

Загальна світова практика вказує, що це можна робити в будь-який спосіб. Наприклад, в Українській повстанській армії не було коду ЄДРПОУ, вона не була зареєстрована в якомусь реєстрі, але вона була воюючою стороною і воювала.

Але як тоді бути з ч. 5 ст. 17 Конституції, якою заборонено створення воєнізованих (збройних) формувань, не передбачених законом?

Умови індивідуальної необхідної оборони виникають з протиправної агресії по відношенню до того, хто захищається (і внаслідок цього той, хто захищається, отримує право заподіювати правомірну шкоду агресору, аж до позбавлення життя). Так само і з колективною дією цілого народу в захисті недоторканості своєї країни від зовнішнього агресора. Тобто, у разі наявності агресії, всі, хто захищаються, діють правомірно. Саме з такої логіки виходять міжнародні угоди, які визнані в Україні і відповідно до ст. 9 Конституції віднесені до національного законодавства. Тож українські добровольці легалізовані в Україні міжнародними угодами, тобто мають найвищий статус легітимності.

Відповідно до статей 1-3 Додатку до IV Гаазької Конвенції “Про закони і звичаї війни на суходолі”, передбачені умови, коли добровольчі загони визнаються на офіційному рівні й на них поширюються норми міжнародних конвенцій, зокрема Женевської. Отже людина є воюючою стороною, якщо відповідає чотирьом критеріям.

Перше – вона має командира – особу, яка відповідальна за своїх підлеглих. Тобто, якщо людину зупиняють зі зброєю й вона може назвати свого командира, свій підрозділ, то які питання до неї?

Другий критерій – закріплена відмінна емблема (шеврон, форма), яка може бути впізнана на відстані. Наприклад, територіальна оборона має позначки скотчем.

Третє – відкрито носить зброю. Тобто людина – не цивільний шпигун, не диверсант, не ховає зброю в багажнику, а зброя – при ній.

Четверте – дуже важливий критерій – людина дотримується законів та звичаїв війни. Мова про підпорядкування, дисципліну, про невикористання цивільної інфраструктури для створення військових баз тощо.

Таким чином, згідно до ст. 2 Додатку до IV Гаазької Конвенції, жителі території, яка не була окупована, і які при наближенні ворога добровільно беруться за зброю для того, щоб чинити опір військам, що вторглися, але не мали часу самоорганізуватися відповідно до статті 1, вважаються воюючою стороною, якщо вони відкрито носять зброю і дотримуються законів і звичаїв війни. Простими словами, якщо людина відповідає вищеназваним критеріям, то вона – воююча сторона.

У кожного добробату в теробороні є командир. Тож, коли на якомусь блокпості зупиняють людину зі зброєю, яка вдягнена по формі, з шевронами, українськими відзнаками, й питають: “Звідки в тебе зброя?”, а вона може відповісти: “Від командира”, а також назвати свого командира та продемонструвати паспорт громадянина України, питань не має бути.

І останнє: якщо є якісь питання, що це може бути якийсь перевдягнутий диверсант, справою має займатись не цивільний слідчий, а військовий. Який і має разом з командирами цю інформацію перевірити – тобто зв’язатись з командиром, якого назвала людина й перевіряти. Цивільний поліцейський слідчий не має відношення до комбатантів.

Віталій Коломієць, адвокат, партнер адвокатського об’єднання OK Legal

Добавить комментарий