ПРАВОСЛАВНЕ ПОЛЕ В УКРАЇНІ СЕРЙОЗНО ПЕРЕФОРМАТОВАНЕ

0
310

Опитування кажуть, що тільки кожен п’ятий українець щонеділі ходить до церкви. Але боротьба за «томос» зробила з людей ніби вболівальників на футбольному матчу. Прихильники «команди автокефалії» у захваті: з їхньої точки зору сталася подія ледве не тисячолітніх масштабів. Противники ж мінімізують наслідки й кажуть, що по суті ніби нічого не змінилося.

Як на мене, міркуючи зважено й без емоцій, не слід перебільшувати значення собору 15 грудня і створення нової православної церкви. Але й применшувати теж не варто.
Православне поле в Україні серйозно переформатоване. На ньому виник новий гравець, потужніший за двох попередніх. Новонароджена церква переживе і президентство Порошенка, і політичну ситуацію, за якою народилася. Міжнародний статус нової церкви теж буде іншим.

Поясню на порівняльних прикладах з міжнародних відносин.
УПЦ КП і УАПЦ не були визнані жодною з православних церков світу. Ані церковні структури, ані (переважно) їхні таїнства, ані сан священнослужителів. У міжнародних відносинах – це статус Придністров’я або ДНР.

Нова церква фактично визнана Константинополем – однією з 14 помісних церков. Наразі це приблизно статус Абхазії.
Ймовірно, надалі її визнають ще кілька церков, що орієнтуються на Фанар. Це буде статус, схожий на статус Косово.

Її визнання всім православним світом буде можливим тільки після примирення Константинопольського і Московського патріархатів. До цього, скоріш за все, пройде чимало років.
Важко передбачите, яким буде надалі міжнародний статус УПЦ МП. Єдине можна сказати – ті церкви, які визнають новостворену ПЦУ, не зможуть визнавати главу УПЦ МП як київського митрополита, адже в православ’ї діє принцип: «одне місто – один єпископ».
З іншого боку, на соборі 15 грудня не сталося справжнього об’єднання українського православ’я, про яке багато казали і політики, і церковні діячі.

Український православний простір буде на багато років наперед поділений між двома більш-менш рівновеликими церквами. Насамперед від самих православних залежатиме, чи будуть церкви мирно співіснувати, а їхня конкуренція – збагачувати православні традиції, чи прірва між ними лише поглиблюватиметься.

В інтересах українського православ’я залишити в минулому мову ненависті і ворожнечі. Православним слід пам’ятати, що церква є Церквою, тому що в ній діє Дух Святий, незалежно від зовнішнього визнання чи невизнання. А також почати бачити не ворогів, а братів по вірі по той бік юрисдикційних перегородок, що, як кажуть теологи, до Неба не доходять.

Але багато в чому міжцерковний мир залежатиме і від світської влади. На жаль, існує об’єктивне протиріччя між інтересами українського православ’я й інтересами правлячого політичного класу. На жаль, у передвиборчий період чільний представник цього класу зробив ставку на підвищення рейтингу серед ультранаціоналістичного електорату, сподобатися якому можна виключно за рахунок мови ненависті і ворожнечі. Допоки цей політичний клас знаходиться при владі, прірва між православними поглиблюватиметься, розколюючи й народ України, мимоволі втягнутий у міжцерковні баталії.

У ЗМІ бачив допис одного праворадикального пана, греко-католика за власним зізнанням, про те, що полювання на «московських попів» — справа, угодна «богу» і «батьківщині». Цей допис швидко розійшовся соцмережами й мас-медіа, його добре почули на Сході і Півдні України, на Донбасі і в анексованому Криму. Почули і зробили висновки. Шкоду для міжконфесійного миру важко виміряти. А ось чого не побачив, так це бодай формальної реакції з боку державних органів, покликаних припиняти розпалювання релігійної ворожнечі.

На жаль, влада в нас забула про Конституцію, яка говорить як про те, що церква в Україні відділена від держави, так і про те, що глава держави є гарантом конституційних прав і свобод усіх українців.
Президентові, здається, дуже хочеться бути схожим на великі постаті з минулого, що залишилися в історії Церкви. Але навіть у середньовіччі в православних державах панував принцип «симфонії», за яким правитель відповідав перед Богом не за церкву, а за цілком земні діла державного управління.
Імператор Костянтин дійсно скликав собори, але й відновив престиж і могутність Римської імперії, пошматованої громадянськими війнами, реорганізував і зміцнив її управління.
Князь Володимир дійсно хрестив Русь, але залишив нащадкам могутню квітучу державу, що жила в мирі з християнськими сусідами і багатіла на торгівлі з ними.

Навіть цар Борис Годунов, що, як кажуть, погрожував втопити константинопольського патріарха Єремію в ополонці, якщо той не визнає автокефалію Московської церкви, був водночас здібним правителем, який дбав про добробут, мирне життя і освіту свого народу.

Ніхто з цих та інших правителів не прикривав церковними справами провали в державному управлінні, як це робиться зараз в Україні.
Оскільки інших успіхів немає, піар-ефект від навколоцерковної медіа-кампанії влади закінчиться швидше, ніж того очікують можновладці.

Петро Олексійович востаннє з’явиться перед камерами в темі «томоса» у Стамбулі 6 січня. Але це не допоможе українським пенсіонерам, які за кілька днів по тому платитимуть за опалення мінімум на чверть більше, ніж до того. Українські моряки зустрінуть Новий рік і Різдво у тюрмі та полоні, і ніякі світлини зі Стамбула не полегшать їхнього становища. Черговий мільйон українців готується до еміграції за кордон у пошуках гідно оплачуваної роботи, якої не знайти на Батьківщині, і ніяка автокефалія не перетворить їхньої зневіри на оптимізм.

Життя стане кращим лише тоді, коли цю владу буде змінено – мирним шляхом і на демократичних виборах. Народ України це чудово розуміє. Якраз після «томосу» і настане момент істини.

Добавить комментарий