Жорсткий протекціонізм, безапеляційне державне втручання, субсидіювання, обмеження на рух товарів, капіталів, робочої сили і відсутність будь-яких соціальних та екологічних стандартів — красномовне тло успіху тих, хто нині диктує правила гри. І ці правила не мають нічого спільного з тим, про що говорять, коли переповідають історію їхнього успіху. З метою недопущення виникнення нових конкурентів у переробних галузях всіляко підтримувався попит на необроблену сировину.
У ХХ столітті, після розпаду колоніальної системи, новим незалежним країнам для свого розвитку також було потрібно відкинути рекомендації використати свої абсолютні та порівняльні переваги. Японія, Корея, Китай, В’єтнам, Туреччина, Малайзія, Індонезія, Індія — усі вони зробили вибір на користь створення нових порівняльних переваг. І виграли: дехто — ставши «економічними тиграми», дехто — просуваючись до статусу «економічних слонів». До речі, Індія, яка засвоїла урок історії, що сама по собі наявність абсолютних переваг не гарантує успіху (Англія з метою блокування експорту індійських країн у процесі підтримки своєї індустріальної революції пропагувала політику «зачистки» ринків від конкурентів шляхом встановлення 300% ставок мита), зробила ставку на розвиток сталеливарної, автомобільної, хімічної, фармацевтичної та інших сфер промисловості.
Переваги абсолютні й порівняльні
Утім, ліберально налаштовані прибічники ідеології вільного ринку, лишаючи осторонь обговорення історичного контексту набуття переваг країнами, що перебувають нині у статусі розвинених, досі відсилають нас до праці Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). У ній автор викладає концепцію абсолютних переваг, суть якої полягає в тому, що у кожної країни існують специфічні особливості випуску будь-якої продукції з меншими витратами порівняно з іншими країнами. Якщо витрати на виробництво товарів у якійсь країні нижчі, ніж у іншій, то є сенс їх експортувати, якщо витрати високі — імпортувати. Така система торгових взаємин, на думку Сміта, є об’єктом обопільного інтересу для її учасників.
При цьому Сміт ніколи не стверджував, що «невидима рука ринку» за будь-яких обставин гарантуватиме оптимальний результат для конкретної країни. Він говорив загалом про те, що «покращиться світова торгівля», і тоді всім стане краще. Понад те, акцентуючи на підвищенні ефективності під час розподілу праці, він здебільшого розглядав економіку на рівні підприємств, до того ж локальних (ви, мабуть, пам’ятаєте постійно повторювану його історію про виготовлення шпильок одним працівником чи кількома, коли під час поділу операцій продуктивність зростає в рази).
А також Адам Сміт був священником, і перш ніж написати «Багатство народів», опублікував «Теорію моральних почуттів», обґрунтувавши підстави існування ефективної економіки. Поки підприємцям, яких у кожній країні в кожну епоху — дуже невелика меншість, потрібно давати повну свободу, саме суспільство повинно бути носієм моральної поведінки.
Хоча ми живемо у ХХІ столітті, носії «великого і непереможного вчення невидимої руки ринку» й досі інтоксикують нас вірусом недієздатності. Якщо серйозно, то всі розрахунки досі провадяться виходячи з старих, архаїчних і давно спростованих життям висновків. Стосовно країн, що ставали на шлях розвитку (Корея, Малайзія, Індонезія, Туреччина і так далі, список довгий), як країн, що перебували в стані сільськогосподарської напівфеодальної економіки, знову і знову звучала одна й та сама рекомендація — використати абсолютні (клімат, ґрунти тощо) і порівняльні переваги (населення, яке вміє вирощувати сільськогосподарську сировину), щоб розвивати аграрний сектор і купувати промислові товари з високою доданою вартістю у розвинених країн. Для України цей висновок звучить фактично безапеляційно (і це підтверджує структура нашої зовнішньої торгівлі, яка базується на аграрній сировині дедалі більше з кожним роком) — слід торгувати тим, що ми можемо отримати з землі як нашого основного фактору виробництва.
У спробі інтерпретувати українські реалії господарювання та позиціонування себе у світі міжнародної торгівлі «дарвінська» економіка обійшла «смітівську» в поясненні логіки побудови глобальних ринків: персональний успіх не завжди гарантує колективний. «Невігласократією» називається країна, нездатна вирішити нагальні проблеми внаслідок політичного паралічу, викликаного невіглаством. Це — про Україну. Одним із ключових постулатів теорії Чарльза Дарвіна є твердження про те, що природний відбір спрямований на закріплення поведінки й ознак, передовсім важливих для окремих організмів, а не цілих груп. Дарвін визнавав, що часом індивідуальні та групові інтереси збігаються, і в таких випадках ми отримуємо результати, подібні до дії «невидимої руки ринку».
Наприклад, мутація, що підвищує гостроту зору умовного яструба, первинно відповідає інтересам конкретної особи, але невідворотне поширення цієї мутації підвищує успіх всього виду яструбів. Але часом буває і так, що мутації, корисні для індивіду, виявляються шкідливими для всієї групи. Цього і варто очікувати від мутацій, що підвищують переваги індивіда в жорстокій конкуренції між представниками одного виду. Морський лев, кількатонну вагу якого можна прирівняти до джипа, в кривавих боях із іншими самцями зможе вибороти право на «полювання» в гаремі самок, якщо буде витривалішим і більшим за суперників. Проте потомство, якому він дасть життя, воліло б знизити свою вагу хоча би вдвічі, аби бути спритнішим у боротьбі з акулами. Індивідуальний успіх «олігархів» не гарантує успіх державі Україна, якщо він не базований на циклі інновацій, а фінанси від ресурсних чи тарифних бізнесів, якими вони володіють не перерозподіляються для розвитку пріоритетів стратегічного рівня. Тому допоки суспільство не сформує запит на еліту, яка створить професійний уряд, що продукуватиме політику економічного прагматизму, «невидима рука ринку» шмагатиме навідліг тих, хто мріє літати, немов яструб.
Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, професор кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Панченко, доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування Федерації роботодавців
