Таке враження від Чигиринщини і Холодного яру цього року. Кукурудза скрізь, на полях і схилах мальовничих пагорбів, які розорані де тільки може заїхати трактор і не перевернутись.
Розмовляв з місцевими – вони кажуть, що туризм, начебто, розвивається. Але якщо так піде далі, скоро нема буде де сфоткатися туристу, окрім спеціально облаштованих локацій. Невже ви думаєте, що турист їде зробити селфі на фоні “мальовничих” кукурудзяних або соняшникових полів, замість квітучих луків і степу, сповненого тваринами та птицями? З космосу на фото Google maps ця місцевість вже нагадує ракову пухлину – острівки живого лісу оточеного голою землею агроландшафтів – монокультурними пустелями, які з кожного року поглинають все більше природних територій. Все це також прояви панування шкурного інтересу.
Туристична галузь може працевлаштовувати більшість. Але від поточного стану речей вигоду отримують одиниці, а громада втрачає.
Де люди працюють? Хто в лісгоспі, хто має пилораму, хто торгує. А так – їдуть звідси на Польщу. Єдине, що тут залишилось – це дохід від продажу сировини, те що (поки що) даром дає земля: кукурудзи, соняшника, лісу. “Ті хто встиг хапнути – ті мають”, говорить мешканець Грушківки, киваючи на велике поле зі стернею від пшениці. А всі інші – хто як.” І хоча люди розмовляють щиро і посміхаючись, в голосі і обличчі відчувається напруженість. Є тривога через невизначеність майбутнього і розуміння, що щось пішло не так…
Втрачено виробництво, селяни фрагментовані на тих хто “встиг хапнути”, і хто – ні. Через це на селі, як і у світі, зростає майнова нерівність. Тільки тут – просто шаленими темпами. І якщо країни, де одиниці мега-багатих і мільйони знедолених ще якось існують, то села в України спустошуються і вмирають.
Зупиніть будь яку людину на вулиці я спитайте, а як було раніше. Кожен вам відповість, що коли були колгоспи – була робота. Вистачало всім. Чому? Проста арифметика. Увесь дохід від безкрайніших ланів навколо, що наразі йде в декілька кишень – СОЦІАЛІЗУВАВСЯ. Наскільки це багато? Платилася зарплата, будувались ферми, санаторії на узбережжі, школи, дитячі садки, комунальне житло, амбулаторії. Був соціальний захист і медичне обслуговування. І, за словами колишнього голови колгоспу, при тому, що половину від того, що зароблялось – відправляли в Москву.
Раніше вистачало всім – і природі, і людям. А тепер не вистачає нікому.
Ті, хто не встиг – почали наступ на нетронуті природні території (що є суспільне, життєво важливе надбання). В деяких просто немає вибору, бо рілля — це єдине джерело доходу і єдиний ресурс, що залишився неподіленим.
Чи можна зневажати тих, хто менш спритний, менш хитрий, жадібний і нахабний, чи не має підприємницьких здібностей? Чи дає нам це право вважати їх за людей нижчого сорту, позбавляти права на базові соціальні послуги та спонукати вступати в хижацьку капіталістичну конкуренцію за обмежений ресурс? Вважаю, що ні. Це наслідки хибної економічної моделі, що її нав’язує пропаганда, в якій відсутній базовий критерій, найважливіший для господарювання в умовах обмежених ресурсів – поняття СПРАВЕДЛИВОСТІ.
Хижацькому змагальницькому капіталізму треба протиставити співпрацю і кооперацію. Усвідомити, що у нас є дуже обмежена кількість землі і єдина планета. Але, якщо розпорядитись цим справедливо – вистачить всім! “Заможній не той, в кого багато. А той – в кого достатньо.”
А поки що козацький край, колись вільний та заможній представляє собою жалюгідне видовище. Де славнозвісні повстанці, яких тут боялась навіть ГДБ? Не дарма в Холодному Яру був створений окремий осередок, який спостерігав за ситуацією. Вони загубили все, і навіть волю до боротьби.
Іноді люди, що вважають себе нащадками козаків, з’являються в історичному однострої на патріотичних заходах, потім приходять додому, кладуть його в скриню і йдуть працювати на панщину – до місцевого агроолігарха або пиляти свій ліс.
Від булої слави нащадків Хмельницького та славетних отаманів холодноярської республіки залишилась лише оболонка. Щоб справедливість була – за неї треба боротись…
