Ми живемо за законами, які заперечують нашу генетичну пам’ять. Відсутність селекції погрозою опустило кожного з нас. Чоловіки стали боятися того, чого раніше не боялися жінки і діти.
Від деякого наше суспільство втратило імунітет до лідерів низької якості. Повсякчас повторюємо, що ми – діти козацького роду. Але якби хоч один запорожець з’явився сьогодні де-небудь на вулиці – сучасна публіка наклала б у штани від страху. Який там «Беркут», яка «Альфа»! Навіть бувалі у бувальцях сучасники жахалися цього легіону екстремалів і висловлювали своє співчуття їхнім старшинам. Адже обіймати будь-яку посаду в межах степових вільностей було смертельно небезпечно.
Козак – це не лише гопак, а (згідно з науковим визначенням) особисто вільний і озброєний чоловік. Підкорятися випадковим людям було не в його правилах. Тому в основі школи запорізького лідерства лежала пряма погроза. Перш ніж випинати груди і роздувати щоки, запорожець запитував у себе: “А чи не тонка в мене кишка?” Виходячи з численних прикладів, він знав, що завоювати тут довіру суспільства і не виправдати його – означає вірну загибель.
Кожний козак, який наважився вирізнятися своїми позитивними якостями із загальної маси, ризикував бути обраним на посаду. При цьому його згодою ніхто не цікавився. Відмовитися від запропонованої честі можна було тільки символічно і не більше двох разів. Якщо кандидат починав упиратися по-справжньому, то, у кращому випадку, його могли зробити інвалідом, аби надалі не видавав себе за крутого.
Приймаючи посаду на річний термін, запорізький лідер буквально ходив по лезу ножа. Сотні очей уважно стежили за кожним його рухом. Найменше порушення діючих законів або колективних уявлень про справедливість негайно бралося на замітку. За рідкісним винятком, до закінчення призначеного терміну посадова особа вважалася недоторканною. Але після чергових перевиборів грішне керівництво вбивали на місці. За тими, хто вцілів, довічно залишалося почесне право носити звання “Колишній кошовий” чи “Колишній суддя” тощо. Це слугувало своєрідною компенсацією за шкідливість і виявлену мужність.
Русь (Україна) була товариством озброєних чоловіків і лідер одержував зворотний зв’язок не газетними публікаціями, а кулями. Це зобов’язувало.
Продуктивно працюючи на благо колективу, козацька старшина не розлучалася з булавами і перначами, щоб у будь-який момент прийняти критику народу. Лідери тієї епохи були варті своїх виборців.
Сьогодні теж варті, але якість виборців є іншою. Утративши право на володіння зброєю, наші чоловіки змінилися конституціонально. Якщо раніше хтось порушував права та вольності, русич (українець) хапався за шаблю, то сьогодні він може хапатися тільки за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться покарання. Беззахисність чоловічої маси розклала націю. Дріб’язковість погрози визначила нову якість еліти і, відповідно, нашого життя.
Горе не в тім, що у нас начальство слабке, а в тім, що ми не розбираємося в нарізній зброї. Американська еліта змушена хоча б створювати видімість турботи про власних громадян. Там, де зберігається 20 мільйонів снайперських гвинтівок, інакше і бути не може. Там завжди присутнє відчуття реального права особистості на захист свого життя, честі і гідності, минаючи посередників.
Тому найменше зазіхання на особисту зброю в США сприймається як зазіхання на усе, що є в людини. Готовність індивідуума в будь-який момент перетворитися на озброєну опозицію визначає ступінь його соціальної повноцінності. Чого можна чекати від нації, коли в чоловіках виховують комплекс провини за природне бажання поторкати парабелум? Нічого, окрім покірливості тупого стада.
У результаті юридичних хитрувань русич (українець) став схожий на півня, якому відрубали дзьоба і видерли шпори. Маючи право на протест (відповідно до Конституції), він не має права на зброю (за винятком мисливської). Тобто одружуватися можна, але секс заборонено. Україна — територія старих демократичних традицій. Тут поняття волі було невід’ємним від права володіння зброєю. Немає зброї — немає погрози і, відповідно, немає сміливих лідерів і прогресу.
А найголовніше — у нас немає почуття власної значущості. Ми живемо за законами, які заперечують нашу генетичну пам’ять. Відсутність селекції погрозою опустило кожного з нас. Чоловіки стали боятися того, чого раніше не боялися жінки і діти.
Ми усі розучилися відповідати за свої слова і робимо вигляд, що так і було. Але так не було. І не буде, якщо ми захочемо.
