Нічого нового в історії України. Про гнилість так званих “націоналістів” – Грушевський.
__
Гнітючі думки навіяв похорон на Голову Центральної Ради. «Я йшов з іншими членами Ц. Ради, — писав М. Грушевський, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…
Інцидент був сумний, бо з різних боків відкривав небезпеку, що нас окружала. Відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти «українську зграю», як тільки підійдуть догідні обставини. З другого боку, з’ясував, який слаб[к]ий і нездатний до боротьби матеріал було це наше українське військо, з котрим так носились наші націоналісти, такі надії покладало, і воно саме раз у раз гіпнотизувало наше громадянство гучними фразами про свою готовність підтримувати український рух, Цент[ральну] раду, українських провідників і боронити їх до останнього. Ся українська гвардія, що давала себе обстрілювати і не виявила ніякого інстинкту самооборони; сі вояки й старшини, які давали себе ображати, бити, забивати, не виявивши хоч би якоїсь елементарної реакції, і то не десь в лісі, а на очах свого полку, своїх сотень, в такім значнім зборі; сі вояки, що подіставали рани від попечення, ховаючись під локомотивами від обстрілу. Все се було дуже серйозною осторогою і дуже сумною прогнозою на будуще. Півроку пізніше ця прогноза справдила себе вповні, коли богданівці, повернені до Києва, і всякі полки, охрещені такими ефектними йменнями, наділені прапорами, одностроями, шапками і т. д., так тихенько розтікались на всі боки додому, щоб вичекати, чим скінчиться вся ця історія, і хто кого переможе: українці чи кацапи»[622].
Грушевський М.
Спомини // Київ, 1989. – № 10. — С. 118.
“Национализм маленькой нации может с коварной легкостью оторваться от своих корней, благородных и человеческих. Тогда он становится жалким, заставляя нацию казаться меньше, а не больше. С нациями происходит то же самое, что и с отдельными людьми: пытаясь привлечь внимание к неадекватности других, люди слишком часто обнажают свою собственную”.
- Василий Гроссман, Армянский этюдник
