Книга “Культура і побут населення Україні” – як “гнобилось” все українське наприкінці “совка”

Чудову книгу «Культура і побут населення Україні» я придбав на книжному ринку у Львові. Всього за 150 грн. Вона, насправді, закриває останній період мого дослідження (але не само дослідження) стосовно «гноблення мови та всього українського при поганому совку» – від 20х років більшовизму, періоду тотальної українізації, до епохи сталінізму, Хрущова, Брежнева (при якому українська культура набула найбільшого розквіту) та останніх часів Горбачова, про які яскраво свідчить це видання 1991 року.

Навчальний посібник для ВУЗів. А тираж в 50,000 примірників говорить нам про «масштаби гноблення», тобто майже всі ВУЗи, які хоч якимось чином були причетні до викладання гуманітарних та історичних питань, були забезпечені цим підручником! На жаль, його не читало більшість сучасних «експертів», які обмежуються посиланнями на декілька відомих пропагандистських агіток, що не мають нічого спільного з історичною наукою: джерел, доказів і посилань (посилаючись один на одну).

Насправді, дуже цікавий і корисний підручник, який стисло охоплює майже всі сфери української історії та культури, МАЙЖЕ позбавлений упередженості та пропаганди (притаманній сучасним псевдоісторичним «творам»). Його я планую прочитати в повному обсязі, щоб просто цитатами затикати рота псевдопатріотам-фальсифікаторам. Зміст я приводжу у більш розгорнутій статті в посилання.

Але найбільш цікавий розділ – це список рекомендованої літератури. Особливо зашореним я рекомендую ознайомитись насамперед з ним, щоб уявити «масштаби гноблення всього українського». Тільки цей стислий список яскраво свідчить про це, що українська культура не те що гнобилась – вона активно вивчалась та пропагувалась, цілі інститути та науково-історичні спільноти працювали над цим, створюючи сотні статей, видань та досліджень стосовно українського етносу, мови та культури. Особливо зверніть увагу на роки! І скажіть мені коли українська культура особливо гнобилась?

Попереднє швидке ознайомлення вже виявило багато цікавого.

«Слава нації!». Якій нації? Україна була і залишається багатонаціональною та мультикультурною та мультирелігійною країною. І тільки заперечення цього факту зробило всіх інших громадян ворогами і привело нас туди, де ми є. Мапа додається.

«На Україні, крім українців, живуть представники багатьох народів. Вони, як зазначалося, належать до різних етнолінгвістичних сімей та груп і становлять чверть населення респуб­ліки. їхня історія і культура розвива­лися у тісному взаємозв’язку з куль­турою українців та інших народів країни. Не випадково у Декларації про суверенітет республіки всі вони віднесені до однієї соціально-етнічної спільності — народу України, грома­дян Української РСР.

Характер сучасних етнокультурних зв’язків на Україні значною мірою зумовлюється зв’язками народів у ми­нулому, що історично склалися, рівнем їхнього соціально-економічного роз­витку, природно-географічними та ін­шими факторами. Особливого інтере­су набувають ці питання у плані спів­відношення загального і національно- специфічного, збереження самобутніх рис і можливостей використання на­ціональних традицій.»

• Більше це не так. Є тільки “українці” і «вороги».

А ось що підручник пише про мову в останні радянські чаcи:

“Сучасні етнічні процеси на Україні супроводжуються дальшою етнічною консолідацією українського народу, піднесенням його національної свідо­мості, зростанням соціальної мобіль­ності населення, формуванням спіль­них рис його культури та побуту на базі кращих національних традицій і сучасних досягнень людства. Слід під­креслити подальше зближення етніч­них груп, поступове звуження дії те­риторіальних діалектів, поширення української літературної мови в усно-розмовній практиці. Визнанням непе­ресічної суспільної цінності всіх на­ціональних мов і культур є прийняття 28 жовтня 1989 р. Закону про мови в Українській РСР.

Українською мовою у республіці вільно володіють понад 40 млн чоло­вік, або 78 % жителів республіки. Це майже на півтора мільйони більше, ніж десять років тому. Чисельність українців, що вважають рідною мову своєї національності, становить 32,8 млн чоловік. Досить високим є від­соток осіб, які називають рідною укра­їнську мову, і серед інших народів. Цією мовою нині розмовляють десятки тисяч росіян, багато поляків, значна частина чехів, словаків, молдаван та румунів, що живуть на Україні. Крім того, понад 4 млн вважають українську мову другою після рідної, якою вони вільно володіють.

Оздоровленню української націо­нальної культури та мовних стосунків сприятиме здійснення цілої системи заходів у рамках Закону про мови в УРСР. Ці життєдайні процеси одер­жали ще одне правове підсилення — Декларацію про державний суверені­тет республіки.

В етнічно мішаних районах (За­карпаття, Донбас, Ізмаїльщина) по­ширені явища багатомовності. Ступінь їх розвитку визначається територіаль­ним розміщенням етнічних груп, три­валістю етнокультурних взаємин тощо. Ці обставини також ураховуються у Законі про мови та у ході реалізації його положень.

Останнім часом з’явилися помітні зрушення у справі забезпечення роз­витку культури інших народів респуб­ліки. Відкрито сотні факультативів по вивченню болгарської, грецької, єврей­ської, польської, кримськотатарської та інших мов, вийшли друком словни­ки (кримськотатарсько-російський, болгарсько-український, чесько-укра­їнський), в областях з етнічно міша­ним населенням (Одеській, Донецькій, Чернівецькій, Закарпатській) ведуться радіопередачі мовами народів, які там проживають, розпочато ряд періодич­них видань національними мовами, діють сотні колективів художньої са­модіяльності, фольклорних ансамблів.

У часи оновлення створюються умови для всебічного розвитку всіх етнічних груп Української РСР, усього народу України. Запорукою тому є слова Декларації про державний суве­ренітет: Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян республіки незалежно від походжен­ня, соціального і майнового стану, ра­сової і національної приналежності.”

Сьогодні «несовок» має зовсім інші соціальні відзнаки – дикунство, ненависть, булінг, зневагу, свавілля, «чемодан – вокзал – і.. хто ти там.» Почуваєте краще?

Хочете ще дещо цікаве? Ось вам про місцеве самоврядування, невеличкий фрагмент:

Місцеве самоврядування

…Загальний схід обирав адміністра­тивних осіб громади: старосту села (війта —у західних областях), соць­ких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв (громадських запасів хліба), об’їжджчиків полів та ін. Потім ці кан­дидатури затверджувались паном або державними урядовцями залежно від того, яким було село — панським чи державним. Представників сільської старшини, які не виконували своїх обов’язків або провинилися перед гро­мадою, переобирали достроково. За капіталізму виборні органи общини виражали насамперед інтереси замож­ної верхівки села й перетворились на жалюгідну пародію народного само­управління.

Ось же воно! Нас попереджали! Але хто слухав. Аби не як “в поганому совку”. Жалюгідне пародія самоуправління – те що ми маємо. Обрання без права дострокового відкликання (подекуди – довічно).

Подивіться, як українці розпоряджались суспільною власністю, рівень взаємодопомоги та турботи про всіх членів. Вже це зникло, коли модель суспільство змінилось на капіталістичний та неофеодальний устрій – конкуренцію за виживання та “собака їсть собаку” – гру з нульовою сумою.

Я продовжу роботу про спростуванню поширених міфів стосовно країни, мови та культури, чекає ще багато цікавого…

…Пережитки форм громадського землекористування у деяких місцях збереглися навіть при індивідуально­му обробітку грунтів. Зокрема на Бойківщині до початку XX ст. звичаєве право дозволяло вільно користуватися для випасу худоби чужою землею від Покрови (1 жовтня ст. ст.) до Св. Юрія (26 квітня). А в деяких ра­йонах Сумської області ще й нині що­річний розподіл сіножатей серед окре­мих сімей відбувається у відповідності з правилами общинних переділів.

Як при подушній, так і при подвір­ній формі землеволодіння громада від­повідала круговою порукою за кожно­го із своїх членів при відбуванні ка­зенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі своїх пов­новажних представників громада сте­жила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасо­ву оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг, мостів, річок, громадських будівель на своїй терито­рії, виконувала так званий стаційний обов’язок — забезпечувала харчами і всім потрібним урядових осіб, які при­їжджали для розв’язання якихось пи­тань.

Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв’язувались суперечки при поділі сім’ї, призначалась опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішу­вались питання про будівництво гро­мадських споруд (церкви, школи, мли­на, лікарні тощо).

У відповідності з нормами звичає­вого права громада обирала сільсько­го пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і скла­далася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі по­винні були давати пастухові одноден­ний харч. У деяких селах України цей порядок зберігається і понині. Пере­житки общинного господарювання на­довго законсервувались у традиціях тваринництва населення Карпат. Ве­лику рогату худобу, овець і кіз тут донедавна випасали на громадському пасовищі: волів і корів під доглядом воларів, а овець і кіз під доглядом вівчарів. Воларя громада наймала спільно, а вівчарів (їх було п’ять-шість на череду, залежно від кількості овець) — ті господарі, у яких було багато овець. На Гуцульщині випас ху­доби на гірському пасовищі — полони­ні— організовував власник або орен­дар — депутат, якого обирали з-поміж себе члени сільської громади на за­гальних зборах. Він відповідав за ро­боту пастухів, керував випасом овець на полонині. Громада у свою чергу контролювала діяльність депутата під час сезонного випасу і при кінцевому розрахунку.

Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українсько­му селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особис­ті найми та ряд інших угод. Пошире­ною формою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косови­цю в оренду за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районам України були поширені найми «за сніп». Зажин, так називався цей зви­чай, був важливим засобом існування багатьох малоземельних і безземель­них сімей. У залежності від місцевих умов зажинщикам платили п’ятий, шостий, а інколи лише десятий або дванадцятий сніп.

– Оренда була на одну косовицю! А не 50 років… а що зараз отримує “гордий селянин землевласник”, що працює на агробарона? Навіть не десятий і не двадцятий сніп. А жалюгідну ренту, якої дель вистачає на те, щоб прожити місяць, або два…

Колективна взаємодопомога і гро­мадське самоуправління

Релікти дав­ньої виробничої єдності громад вираз­но простежуються в українців, як і в інших слов’янських народів, у тради­ційних звичаях колективної взаємодо­помоги селян при виконанні невід­кладних і трудомістких робіт. Це на­самперед широко розповсюджений на Україні звичай толоки (у росіян — помочь, білорусів — талака, болгар — тлака, поляків — тлука). Характерни­ми ознаками традиційної толоки було те, що вона відбувалася звичайно у святкові й вихідні дні, на добровіль­них началах і без оплати за виконану роботу. Найчастіше її учасниками бу­ли сусіди й близькі родичі. Толоку за­стосовували при найрізноманітніших роботах — як польових (оранка, сівба, збір врожаю, заготівля сіна), так і до­машніх (прядіння льону, конопель, вовни, заготівля продуктів, будівницт­во житла і господарських споруд). На Поліссі в такий спосіб копали картоп­лю, збирали і молотили хліб, а на По­кутті і Закарпатті — лущили кукуру­дзу. В народі говорили: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш».

Для оранки важких грунтів (особ­ливо цілинних) у ряді випадків було необхідно запрягати в плуг три-чотири пари волів або коней. Не маючи не­обхідного тягла і сільськогосподар­ського реманенту, незаможні селяни об’єднувались, щоб обробити свої по­ля. Ця усталена форма кооперації на­зивалась супрягою.

Досить розповсюдженою була фор­ма взаємодопомоги на відробіток. її застосовували переважно жінки, ви­конуючи по черзі польові роботи          день у однієї, день у другої і т. д.

До колективної допомоги односель­цям вдавались у разі стихійного лиха та інших скрутних обставин. Толокою виконували й громадські роботи: бу­дівництво й ремонт церков, шкіл, ліка­рень, доріг, мостів тощо. В очах гро­мади трудова допомога була почесною справою, її проводили навіть у дні, які за народними уявленнями вважа­лись забороненими для праці. Толока, як правило, проходила у піднесеному настрої, в дусі трудового змагання, з піснями і жартами. За традицією гос­подарі, що діставали допомогу, году­вали толочан, а іноді й наймали для них музик.

В умовах пореформеного українського села, коли активно проходи­ли процеси майнового і соціального розшарування, добрий народний звичай трудової взаємодопомоги нерідко перетворювався на засіб не­прикритої експлуатації односельчан. Ним подекуди користувалися кур­кулі й духовенство, які, маючи великі земельні наділи, намагались за­лучати дешеву робочу силу. Безплатну роботу по обробітку полів, які належали причту, по ремонту церков у народі називали «попівською панщиною» або «попівськими празниками». З’явились толоки, де учасники працювали за вигідну в майбутньому форму найму,— за безпро­центну позику, іноді вони ставали формою колективних відробітків. Такі толоки поступово втрачали свої традиційні форми і церемонії: на них уже не запрошували, їх просто замовляли.

– не нагадує сучасне “пореформене село”, де наділи отримали новітні куркулі, на яких працюють за копійки сучасні “землевласники” без землі, яку вони довічно здали куркулям в “оренду”?

ЗМІСТ

Основні етапи етнічної історії та етно­графічного дослідження України

1. Чисельність і географічне розміщення українців (В. І. Наулко)
2. Формування української народності й нації (В. І. Наулко)
3. Історико-етнографічне районування України та етнографічні групи укра­їнського народу (В. 1. Наулко)
4. Етнічний склад населення України (В. 1. Наулко)
5. Українське народознавство: зароджен­ня, розвиток, перспективи (В. Ф. Гор­лечко, В. І. Наулко)

 Господарство і матеріальна культура українців

6. Основні галузі господарства і заняття населення (В. Ф. Горленко)
7. Допоміжні види господарської діяль­ності. Домашні промисли та ремесла (В. Ф. Горленко, В. Т. Скуратівський. Л. О. Ткаченко)
8. Транспорт і засоби пересування (В. Ф. Горленко)
9. Поселення та житло (Т. В. Косьміна)
10. Народний одяг (Т. О. Ніколаєва, Г. С. Шербій)

Їжа і харчування (Л. Ф. Артюх)

Духовна культура українського народу 119

11. Громадський побут і звичаєвість (О. В. Курочкін) 120
12. Сім’я і родинна обрядовість (А. П. По- номарьов) 141
13. Усна народна творчість (С. В. Ми- шанич) 163
14. Народне обоазотворче мистецтво (М. Л. Струнка) 177
15. Народні знання, світоглядні уявлення, вірування, мораль (В. Ф. Горленко, В. 1. Наулко) 188

1. Культура традиційна і сучасна (В. 1. Наулко)

2. Етнографічні особливості інших народів України і сучасні етнічні процеси в рес­публіці (В. 1. Наулко)

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

• Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія: Іст.-етногр. досліджен­ня. К., 1977.
• Арутюнов С. А. Народы и культуры. М., 1989.              |
• Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. Л., 1986.
• Болтарович 3. 6. Україна в дослідженнях польських етнографів. К., ¹⁹⁷⁶’
• Болтарович 3. Є. Народна медицина українців. К., 1990.            ‘.Ж
• Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження / Під ред. Ю. Г. Ґошка. #К., 1983.
• Борисенко В. К. Весільні обряди та звичаї на Україні. К., 1988.  і
• Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. М., 1983.            і
• Брук С. И. Население мира: Этнодемогр. справ. М., 1986.
• Волков (Вовк) Ф. К. Этнографические особенности украинского народа//Украинский народ в его прошлом н настоящем. Нг., 1916. Т. II.
• Восточнославянский этнографический сборник/Под ред. С. П. Тол­стова. М., 1956.
• Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной культуры (По материалам родильной обрядности украинцев). К., 1981.
• Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат. К., 1979.    ,
• Горинь Г. В. Шкіряні промисли західних областей України. К., 1986. :
• Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та росій­сько-українських етнографічних зв’язків. К., 1984.
• Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С. Народна землероб­ська техніка українців. К., 1971.
• Горленка В. Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII — первой половины XIX ст. К., 1988.
• Гошко Ю. Г. Населення українських Карпат XV—XVIII ст. Засе­лення, міграції, побут. К., 1976.
• Громов Г. Г. Методика полевых этнографических исследований, М., 1967.
• Гуслистий К. Г. До питання про утворення української нації.К., 1967.
• Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження / Під ред. Ю. Г. Гошка.К., 1987.
• Демографический энциклопедический словарь. М., 1985.
• Древнее жилище народов Европы / Под ред. М. Г. Рабиновича.М„ 1967.
• Древняя одежда народов Восточной Европы / Под ред. М. Г. Раби­новича. М., 1986.
• Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. К., 1965.
• Единение народов — единение культур / Под ред. А. К. Федорука.К., 1987.
• Етнографія Киева і Київщини. Традиції і сучасність / Під ред.В. Ф. Горленка. К., 1986.
• Здоровега И. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. К„ 1974.
• Зеленин Д. К- Библиографический указатель русской этнографиче­ской литературы о внешнем быте народов России. 1700—1910 гг.//Зап. Ими. Рус. геогр. о-ва по отдел, этнографии. СПб, 1913. Т. XI. Вып. 1.
• Зиневич Г. П. Человек изучает человека. К., 1988.
• Итс Р. Ф. Введение в этнографию. Л., 1974.
• Кабузан В. М. Заселение Северного Причерноморья в XVIII — пер­вой половине XIX в. М., 1969.
• Карпатский сборник / Под ред. Ю. В. Бромлея. М., 1976.
• Кожолянко Г. К. Матеріальна культура населення Буковини. К., 1988.
• Косьміна Т. В. Сільське житло Поділля. Кінець XIX—XX ст. К., 1980.
• Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу: 1ст.- етногр. нарис. К-, 1966.
• Круть Ю. 3. Хліборобська обрядова поезія слов’ян. К., 1973.
• Кувеньова Л. Ф. Громадський побут українського селянства. К., 1963.
• Культурно-бытовые процессы на юге Украины / Под ред. Ю. В. Ива­новой. М., 1979.
• Курочкін О. В. Новорічні свята українців. К., 1978.
• Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отно­шения на западноукраинских землях в период империализма. Львов, 1983.
• Мандибура М. Д. Полонинське господарство Українських Карпат другої половини XIX—-30-х років XX ст. К., 1978.
• Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977.
• Материальная культура компактных этнических групп на Украине. Жилище/Под ред. М. Г. Рабиновича. М., 1975.
• Медико-топографическое описание государственных имуществ Киев­ского округа… Составлено доктором медицины де ла Флиз. К., 1854.
• Мишанич С. В. Система жанрів в українському фольклорі // Рад. школа. 1990. № 2.
• Народна архітектура українських Карпат. XV—XX ст. / Під ред. Ю. Г. Гошка. К., 1987.
• Народы европейской части СССР/Под ред. С. П. Толстова: В 2 т. М., 1964.
• Народы мира: Ист.-этногр. справ. М., 1988.
• Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. К., 1965.
• Наулко В. І. Географічне розміщення народів в УРСР. К., 1966.
• Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. К., 1975.
• Наулко В. И., Миронов В. В. Культура и быт украинского народа. К., 1977.
• Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепро- вье. К., 1987.
• Никорак О. І. Сучасні художні тканини Українських Карпат. К., 1987.
• Общественный, семейный быт и духовная культура населения По­лесья / Под ред. В. К. Бондарчика. Минск, 1987.
• Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої поло­вини XIX — початку XX ст. К., 1986.
• Полесье. Материальная культура / Под ред. В. К. Бондарчика. К., 1988.
• Пономарев А. П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине. К., 1989.
• Приходько М. П. Житло робітників Донбасу. К., 1964.
• Самойлович В. П. Українське народне житло. К., 1972.
• Самойлович В. П. Народное архитектурное творчество Украины. К., 1989.
• Свод этнографических понятий и терминов/Под ред. Ю. В, Бромлея и Г. Штробаха. М., 1986—1988. Вып. 1—3.
• Свята та обряди трудящих Киева / Під ред. Б. В. Попова. К., 1983.
• Семейный быт народов СССР / Под ред. Т. А. Жданко. М., 1990.
• Сидорович С. И. Художня тканина західних областей УРСР. К., 1979.
• Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України. К., 1989.
• Скуратівський В. Т. Берегиня. К., 1987.
• Советские традиции, праздники,. обряды: Слов.-справ. / Под ред. Б. В. Попова. К., 1988.
• Соколова В. К. Весенне-летние календарные обряды русских, укра­инцев и белорусов. М., 1979.
• Стельмах Г. Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Украї­ні. К., 1964.
• Струнка М. Л. Організація пошукової роботи з етнографії у шкіль­них краєзнавчих музеях. К., 1989.
• Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. К., 1974.
• Титова 3. Д. Библиография русских библиографий по этнографии народов СССР (1851—1969). М„ 1970.
• Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздроб­ленности XII—XIII веков. К., 1980.
• Украинский народ в его прошлом и настоящем. Пг., 1916. Т. II.
• Українська народна поетична творчість / Під ред. О. I. Дея. К., 1978.
• Український народний одяг в акварелях Ю. Глоговського. К., 1988.
• Чебоксаров И. Н., Чебоксарова И. А. Народы, расы, культуры. М„ 1985.
• Чижикова Л. Н. Русско-украинское пограничье. М., 1983.
• Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. Спб., 1872—1878. Т. I—VII.
• Шишмарев В. Ф. Романские поселения на Юге России//Труды архива АН СССР. Л., 1975. Вып. 26.
• Шухевич В. Гуцульщина: У 5 ч. Львів, 1899—1908.
• Этнические процессы в современном мире/Под ред. Ю. В. Бромлея. М„ 1987.
• Этнография / Под ред. Ю. В. Бромлея, Г. Е. Маркова. М., 1982.
• Этнография восточных славян: очерки традиционной культуры / Под ред. Ю. В. Бромлея, К. В. Чистова. М., 1987.
• Этнокультурные процессы в национально-смешанной среде/Под ред. И. С. Гурвича. М., 1989.