Папин аттестат об окончании начальной школы.
С. Михайлівка, Донецкой (Сталинской) обл, 1946 год. Расцвет сталинизма.

Ползучая русификация имела место в Украине практически во всё времена нахождения Украины в составе России. Что касается именно Донбасса, Харькова и др. городов левобережной Украины, там она шла более активно. Угадайте, откуда в столицу украинского казачества, Запорожье, пришёл русский язык. Откуда он там взялся?

Может и имела, по естественным причинам, из-за понаехавших.
Я пока не нашел подтверждения “насильственной русификации”. Только мифы. А нам все время про это говорят.

Но точно так был бы русифицирован Львов, если бы туда массово переместили русскоязычных заробитчан на 3 десятилетия.

И точно так украинизирована Кубань, несмотря на десятилетия русификации. Из-за преобладающих культурных особенностей.

Города Украины образца 1991 года были украинизированы в массе своей при СССР. Состоянием на 1897 год по данным опроса из современных облцентров украиноязычными были Полтава и Франковск (в Австро-Венгрии свой опрос был). Может ещё 1-2.

Перебирая старые вещи, наткнулся на вырванные странички из своих школьных тетрадок. Українську мову в поганом совке начинали “гнобить” со 2-го, может 3-го класса… Это 82—84 год…

“По материалам переписи Екатеринослава 1897 года, крупнейшей национальной группой были «великороссияне», то есть русские – 47200 человек. Далее шли евреи («иудейскаго вероисповедания») – 39979. Затем шли «малороссияне», то есть украинцы – 17787 человек. Другие этнические группы уже были представлены гораздо меньше. Среди национальных меньшинств выделялись поляки – 3418 человек.”

https://gorod.dp.ua/news/200130

__
Это для понимания, почему “русский язык” в Днепре и других восточных городах доминирует. Никто никого не угнетал – просто государство следовало “потребностям” населения, сложившимся историческим обстоятельствам, законам “рынка”, как тогда это понимали. Только идиот ломал бы эти обстояельства “через колено”.

Но нет, нам навязывают что “этнических украинцев”, родившихся с мовой на языке, целенаправленно угнетали. При этом, те кто это утверждает, не скажет какими отличительными признаками может быть особенность “украинского этноса”, кроме вышиванки (и самоидентификации).

Я поширюю виключно факти, подобаються вони вам чи чі, і борюсь проти міфів та брехні. Ми всі вивчали українську мову в школі, і літературу в школі. Хоча в місті Дніпропетровськ викладали, дійсно, російською. На Закарпатті викладали українською, але вивчали російську як додаткову.

В мене не було проблем з українською після школи, але в родині я виховувався російською. В цьому були історичні передумови.

Насильна русифікація проявлялась в зміні учбової програми для обслуги понаехавших. Могли б факультативну вчить руську.

Це суб’єктивна думка. А я вважаю, що держава в кращих традиціях вільного ринку задовольняла потреби споживачів, слідуючи збільшеному попиту на мовне освітянське середовище.

Нашел в сельской хате на полтавщине. Библиотечный экземляр!
Очередное свидетельство гнобления мовы “и всего украинского” при совке.
Ленін і діти. 1980 год. Так неистово гнобили мову, что оскверняли ею священное имя бессмертного Ильича!

Может кто-то подумает, что я рыскаю по заброшенным селам в поисках доказательств своей правоты и опровержения современных мифов… Да нет – они мне сами попадаются. Просто они ПОВСЮДУ в реальном мире. Вот только в головах современных псевдопатриотов их нет… Обратите внимание на наклейку библиотеки – “Поверніть книгу не пізніше зазначеного терміну”. Тут недавно ко мне в комменты заходил даже свидетель руссификации библиотек. Якобы, это библиотекари боролись за украинизацию, а партийные органы чуть ли не бросали их за это в застенки.

…

Окружная комиссия по украинизации в Екатеринославе в 1926 году сообщает, что уделит особое внимание «на недопущение приема в учреждения лиц, не знающих украинского языка, и на изъятие из учреждений тех служащих, которые в известный срок не украинизируются».
А нам рассказывают байки о том, как большевики преследовали украинский язык!

Батько Махно російською розмовляв, з домішком українських слів.

Рідна мова — суржик
Нестор Махно народився на території сучасної Запорізької області. Родини, які мешкали там, спілкувалися переважно суржиком: сумішшю російської та української мов. Саме так розмовляв і Нестор. Коли ж Махно потрапив до московської в’язниці, він заговорив російською. У мовному плані, повернення до України було для нього важким. Нестор так погано розмовляв українською, що справді соромився своєї вимови.

Проте, в 1919 році, ситуація змінилася: Махно цілком добре заговорив українською. У цьому йому допомогла дружина, Галина Кузьменко. Вона була шкільною вчителькою української мови.

До кінця свого життя, Нестор Махно суворо критикував політиків, яким, за його словами, була потрібна лише українська мова, а не повнота свободи для всього народу України.

Я поставив собі запитання: від імені кого потрібна від мене така ломота мови, коли я її не знаю? Я розумів, що ця вимога походить не від українського трудового народу. Вона — вимога тих фіктивних українців, які народилися з-під грубого чобота німецько-австро-угорського юнкерства і намагалися підробитись під модний тон. Я був переконаний, що для таких українців потрібна була лише українська мова, а не повнота свободи України, і трудового народу, що її населяє…
Махно

Українську мову при совку “гнобили” приблизно так…
Плакат 1974 року, знайшов в покинутій хаті, на лубенщині.

Вот интересно, современные носители украинского языка, их же мамы и папы учили разговаривать, дедушки с бабушками.. откуда они-то знали украинский язык, почему умели на нем писать, если он под запретом был? В тайных антисоветских кружках собирались и там, при свете лампочки Ильича, выводили буквы на бумаге?

Какое может быть “мнение”, когда есть объективные факты? Когда есть статистика владения украинским языком до 1922 года и после? Когда есть советские учебники (вы сейчас упадете со стула!) по украинскому языку? Когда на фотографиях Киева 60-х годов висят вывески “Наукова книга”, “Універсам”, “Квіти України” и проч? Еле нашел вывеску на русском “Дворец подводного плавания” на бывшей Ленинградке.

А русский язык учили в школах, да. Везде. Но делали это не для того, чтоб уничтожить культуру отдельных народов, а чтоб латыш с узбеком могли общаться на одном языке. Вся эта ничем не подтвержденная чушь о том как расстреливали за вышиванки просто не выдерживает никакой критики.

Зачем нужен был русский язык в совке, почему специализированное и высшее образование было на русском. Вот за этим…

Такие книги печатались милионными тиражами не для показухи, а для того, чтобы каждый казах, грузин, латыш или украинец мог выживать в критических условиях. Даже если он слишком туп или ленив, чтобы банально выучить второй язык – его заставляли это делать, для его же блага. Жизнь военных и гражданских, как бы декоммунизаторыне пыжились, имела значение. А сегодня НЕ имеет! И главное доказательство тому – отсутствие такой литературы и специальной подготовки, начиная со школы – нет ни НВП, ни даже права на оружие в условиях войны!
Мы – ресурс, сырье на службе “элиты” . Ещё вчера (до войны) нас выпихивали заркбеж, потому что были баластом. То сегодня закрыли в стране, потому что “нужно защитить все нажитое непосильным трудом”. Вот все, что нужно знать про здобутки за 30 лет. Они будут одинаковы на любом языке…

Досвід ЄС

Щодо європейських країн з якими в Україні спільні кордони: Румунія – в регіонах, де угорці складають 20% населення, угорська мова регіональна; Австрія, регіональні мови: турецька (1.6% населення країни), хорватська, чеська, сербська (всі разом 4%), угорська, польська, румунська; Словаччина, регіональні мови: угорська (8.5%), циганська (2%), русинська, чеська, УКРАЇНСЬКА (0.13%) та інші.Ці країни ратифікували та імплементували Європейську хартію регіональних мов, бо мали метою політичну стабільність всередені країн, уникнення міжнаціональних напружень, та збереження ЦІЛІСНІСТІ цих країн. На сході України 38.2% населення етнічні росіяни, в Криму 60%. Як з цілісністю країни, зберегли?

Чого ж ніхто не бив на сполох, коли 80% людей в европейській державі Україна ідентифікували себе як українці, але ж не мали можливості знати свою мову

Викладання української мови і літератури було обов’язковим у всіх школах в УРСР, тож щодо того, що українці не мали можливості знати свою мову – відверта маячня… За переписом 1989 року в Україні населення 51.7 млн.,22% з них етнічні росіяни. За переписом 2001 року на сході України, а це, акцентую Вашу увагу, Луганська, Донецька та Харківська області, 38,2% населення етнічні росіяни, в Криму 60%.

Російську мову, за цим переписом, визнали рідною 75% населення Донецької та Луганської областей. Ті, хто впроваджував дискримінаційний мовний закон, хто нацьковував на протязі 20 років українців на росіян, своїх співгромодян, отримали те, що їм потрібно було – війну, а разом з ними її отримали і ті, хто схвалював розпалювання ворожнечі серед населення.

Після 33 року , було переселення етнічних росіян на землі українців, яких виморили голодом, ось тобі і результат, чи Ви про це не знали?

За даними Музею Голодомору у 1933-34 роках перевезли в Україну з Білорусії та Росіїї 25 тис. сімей колгоспників з їхнім крамом, тобто десь 125 тис. осіб (менш, ніж 0.5% населення України. А згідно з дослідженнями Інституту історії НАНУ, більша половина переселених повернулася в Росію. Ви про це знали? Здивую Вас ще більше, заселення південного сходу України, а це територія 10 сучасних областей України, в 17 столітті відбувалося спільно, спочатку біглими кріпаками з Правобережної України від польських панів, і такими ж біглими з Росії, а вже потім, цілеспрямовано, під егідою російського уряду, з метою побудови захисного валу від набігів татар з Криму. Влада забиває голову пересічним відвертою брехнею.

Але ж були люди які хотіли навчатись українською и вони були цього позбавлені, так що дискрімініція була і крапка, і якщо б союз залишився, то українська мова поступово б зникла , а разом з нею і усвідомлення що ти за національною ознакою є українець…

Ви відповідаєте на питання як Вам зручно, а про 20% доплату вчителям рос .мови нічого

…”1983 рік — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплату за російську мову викладання було визначено у 15%.” (Згідно Вікіпедії)

Відкрийте цю постанову і спробуй знайти щось про доплату. Про поліпшення вивчення російської мови там один рядок. І така велика зрада!

“В национальных школах союзных республик выделять дополнительно 2 – 3 часа в неделю во 2 – 11(12) классах на изучение русского языка.”

Постанова, згідно якої була доплата (Згідно вікіпедії), до речі називалась ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі». Спробуй знайти там щось про доплату.

До речі, така постанова виглядала б цілком нормально з огляду на стратегію розвитку науки та економіки в загальнодержавному масштабі – кожна держава або імперія повинна мати єдиний науковий мовний стандарт. Неможливо уявити якби дисертації загально державного значення захищались, наприклад, казахською чи удмурдсьткою чи бурятською мовою. До речі, ці мови російських автономних округів чи республік, чомусь не зникли, навіть задовго після розпаду СРСР…

“українська мова поступово б зникла , а разом з нею і усвідомлення що ти за національною ознакою є українець”…

Не мова робить нас українцями. Не мова робить канадців канадцями. австрійців – австрійцями. американців – американцями. швейцарців швейцарцями.
І сотні інших націй, які не мають власної мови, або мова яких давно втрачена (це стосується також і корінних народів). Це постопорожній беззмістовний шаблон, накшталт “національної церкви”.

Якщо так переймаєшься зникненням української нації, то перш за все потрібно опікуватися не мовою, а забезпечити нації гідні економічні стандарти – умови життя, роботу, соціальні гарантії. Українці не повернуться через любов до рідної мови. Вони залюбки міняють українську мову на будь яку іншу, в країні де можуть нормально жити.

А російську мову обирали з тих самих причин, з яких зараз обирають англійську – можливість працювати будь де у союзі, в тому числі в економічному центрі – Москві. Батьки бажали для своїх дітей кращої долі, ніж колупання у гної в селі.

Гідну роботу в Україні ти отримаєш, якщо володієш англійською, німецькою та кітайською. Як кажуть – відчуй різницю. Кому потрібна українізація мовного простору? Ніхто не платить за файне декларування рядків Кобзаря або українські співи. Ми готуємо наших дітей мовно і ментально до нового колоніального концтабору. Це другий совок у гіршому вигляді, змінилась тільки мова і кольори!

Якщо мовні євангелісти дійсно бажали б кращої долі народу, то дбали б про англійську, іспанську, китайську, а не українську яка нікому в світі не потрібна. Всі провідні наукові джерела доступні саме на цих мовах!

400 років знищували українську мову, але не змогли знищити. Щож так погано всі ці укази працювали?

Латинську мову (італійців) знищили, та мови багатьох інших корінних народів, але ці нації чомусь не перестали існувати! Між тим ми знаємо багато прикладів, як нації знищувались економічним шляхом! І тоді вони зникали разом з мовами назавжди!

Згідно моїх аргументів русифікація була “ринкової”, з об’єктивних обставин. Українська мова та культура вільно розвивалась, і цьому є чисельні підтвердження. Натомість стосовно заборон підтверджень немає – тільки міфи, які я не хочу спростовувати. Головним доказом цього є те, що мова НЕ знищена (попри, начебто, шалені зусилля) , а дуже добре зберігалась і добре себе почуває.

знищення мови було б питанням часу, залишись срср у тому вигляді і з тою мовною політикою

Це не підтверджується фактом існування регіональних мов у РФ, які теж себе прекрасно почувають

Сучасної української музики не було

Культура України у 60-х – 80-х роках

.. “Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.” – це про свободу вибору. Русифікація була не примусовою. То був ВІЛЬНИЙ вибір батьків. Зараз ми маємо ПРИМУСОВУ українізацію. Тож де було більше свобод?

Те, що деякі діячі української культури в 37 році опинилися на Сандармоху – факт. Проте, щоб мати реальну картину, треба читати їх “справи” і давати відповідь з якої причини вони там опинилися. Крики про те, що “їх репресували за мову” або “їх розстріляли, бо вони були українцями” вважаю емоційним абсурдом.

Підмогильний з Курбасом закінчили своє життя в розстрільному списку, це так.

А от Тичина, Рильський, Сосюра, Малишко – ні. Більше того, якщо ви подивитеся вартість квартир в будинках, де жили ці митці (особливо перші двоє), а також співставите роки проживання в них з навколишньою дійсністю того часу (Тичина з 1944 жив на Терещенківській в будинку зі всіма вигодами, коли вся розбомблена країна ще з землянок і бараків не вилізла), то можуть виникнути крамольні думки, накшталт: “Нічого собі як Тичина натерпівся від проклятих совків!”

Украинские мультфильмы – (1960-1980 годы, сразу видно как мову угнетали)

А це про музику:

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери “Арсенал”, “Тарас Шевченко” Г. Майбороди, “Назар Стодоля” К. Домінчина, “Украдене щастя” Ю. Мейтуса, балети “Чорне золото” В. Гомоляки, “Тіні забутих предків” В. Кирейка та ін.
Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл “Батьківщина” М. Дремлюги, сюїта “Король Лір” Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.
Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк — молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні “Я піду в далекі гори” (1968), “Червона рута” (1969), “Водограй” (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня “Червона рута” дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.
Нових барв набула в 70—80-ті роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.
Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели “Думка”, “Трембіта”, Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.

А це про літературу:

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЛИ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з’їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи “Вир” Г. Тютюнника, “Правда і кривда” М. Стельмаха, “Сестри Річинські” І. Вільде, “Дикий мед” Л. Первомайського, “День для прийдешнього” П. Загребельного, трилогія “Вишневий сад” В. Бабляка, “Крапля крові” Ю. Мушкетика, “Остання шабля” М. Руденка, “Людина живе двічі” Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки “Полудень віку” і “Листи на світанні” А. Малишка, “Ми — свідомість людства” П. Тичини, “Італійські зустрічі” М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.
Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкрумеляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годованець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого 0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

---

У 1991 році народ України отримав мирним шляхом незалежність, а разом з нею країну, де було зосереджено 6.5% світового научно-технічного потенціалу при чисельності населення 0.1% світового, країну, яка займала 3 місце в Європі, та 8 місце в світі за встановленою потужністю АС, 3 місце в світі за експортом чавуну, 10 місце по виробництву сталі, 4 місце в світі по виробництву ракет носіїв для виведення на орбіту корисних вантажів, входила в 6-ку країн по випуску транспортних та пасажирськіх літаків з повним циклом їх виробництва, могла будувати найбільші літаки в світі (АН-225 “Мрія”), входила в 6-ку країн які проектували та серійно виготовляли газові та парові турбіни для АС, мала конкурентноспроможну кораблебудівну промисловість (будувала навіть авіаносці) і т.д. У 1991 році Україна у спадок від СРСР отримала найбільший океанічний риболовецький флот у світі -262 судна, (зараз у державі 4 судна) а частка України в світовому торговельному флоті складала 0.9% (зараз 0.02%, зменшилась в 16 раз). Про збройний арсенал промовчу. Отримав все це, країна не мала на той час територіальних претензій від сусідів, а Росія була найбільшим торговельним партнером. І Чому ж, замість потужного розвитку, маючи такий потенціал країна перетворилась, за 30 років, в європейську жебрачку? Невже це через те, що частка населення (17.3% – п’ята колона), вперто продовжувала розмовляти російською, хоч єдиною державною була українська, та не покидала країну, хоча їм настирливо вказували напрямок – “чемодан”-валіза, вокзал, Раша?

Первая телепередача из Киева, 1936 г.
Отмечают удовлетворительное качество принятых отображений портретов Ленина, Сталина, Молотова. Орджоникидзе и подвижных объектов. “Большевик” – 1936 – 16 февраля

Рецензия на книгу Энн Эпплбаум «Красный голод: Сталинская война с Украиной»

Журналистка Энн Эпплбаум — ведущий популярный историк бывших европейских коммунистических стран. Она опубликовала основательное исследование системы лагерей советского ГУЛАГа, получившее Пулитцеровскую премию, и исследование коммунистического захвата власти в Восточной Европе. В  «Красном голоде»  Эпплбаум фокусируется на великом советском голоде начала 1930-х годов, который она изображает как искусственно навязанный сталинским режимом Украине и являющийся результатом долгой истории предполагаемой враждебности России и Советского Союза по отношению к Украине.

Она утверждает, что Эмский указ, изданный Александром II в 1876 г., «объявил вне закона украинские книги и периодические издания» и предвосхитил «резкую враждебность» СССР по отношению к Украине (8-9). Однако правительство Александра II первоначально помогало изданию украинских книг; более поздние ограничения украинской культуры были ответом на польское восстание 1861 г. и были ограниченными и слабо соблюдались –  украинские издательства выпустили многочисленные публикации на украинском языке и об Украине, многие из которых есть в западных библиотеках, в том числе каталоги украинских книг, которые можно было купить.

Второй обобщающий вывод Эпплбаума касается украинского национализма. Она утверждает, что «голод был политически инспирирован, созданным специально для того, чтобы ослабить сопротивление крестьян, а тем самым и национальное самосознание, и в этом он преуспел» (283). Тем не менее она приводит только отдельные свидетельства «крестьянского сопротивления» и не объясняет, как оно было связано с «национальной идентичностью».

Ее главным доказательством этого являются сфабрикованные официальными лицами истории о крестьянских заговорах и связях с украинскими националистами за границей (например, 95ff, 102ff, 184). Если под «сопротивлением» подразумевалось, что крестьяне прячут продукты из-за повышения цен, то трудно назвать это «национализмом», потому что оно заставляло людей в украинских городах голодать, и потому что в этом обвинялись и русские крестьяне. Позже, обсуждая нацистский геноцид в Украине, она делает еще более сильное утверждение (323): «Это была политика Сталина, умноженная во много раз: уничтожение целых наций голодом». Но через 24 страницы (347) она пишет: «Сталин не стремился убить всех украинцев…». Она никогда не обращается к этому противоречию и никогда не документирует ни одно из утверждений.

Она утверждает, что голод положил «конец украинизации». Она пишет об арестах «почти 200 000» украинских политических и культурных деятелей, которых называет «целым поколением образованных патриотически настроенных украинцев» (217), хотя не объясняет, что с ними произошло. В то время как аресты, которые она описывает, безусловно, нанесли ущерб украинской культуре, в Украине проживало 8-9 миллионов горожан, и многие из них имели образование, что значительно больше 200 000 человек. ⁴²   

Она утверждает, что в результате этих репрессий «русский язык вернулся к доминированию» (218), но ее примерами являются Донецкая и Одесская области, русскоязычные регионы. Украинская статистика показывает, что доля районных газет на украинском языке снизилась с 85,3 до 80 процентов. Но 80 процентов по-прежнему большинство, и это даже больше, чем процент украинцев в Украине по переписи 1937 года. ⁴³ 

Количество книг, изданных на украинском языке в Украине, увеличилось с 27 миллионов в 1928 году до более чем 55 миллионов в 1934 году и 65,3 миллиона в 1937 году, что составляет почти 90 процентов всех изданных книг, из них только 5,8 миллиона на русском языке. ⁴⁴  В 1935-1936 гг. из 4,96 млн учащихся в школах Украины 4,1 млн обучались украинскому языку, 634 962 – русскому и гораздо меньшему числу – 17 другим языкам. ⁴⁵  В свете этих данных трудно согласиться с ее заявлением о том, что украинизация закончилась…

Українізація українських сіл при більшовиках! Шок для мовних євангелістів!

Национальные украинские сельсоветы и украинские школы в РСФСР в 1927 году
Да нет, не может быть! Вот ведь проклятые большевики, что творили!

Украинизация большевиками Кубани! Я уже слышу грохот – это националисты волокут памятники Ленину обратно на постаменты…

1 августа 1923 г. в УССР началась решительная кампания украинизации.

Мову насаждали буквально силой. И для Украины это было невиданное и невозможное при других обстоятельствах развитие национального ядра и формирования полноценного государства.

К началу 1930-х в УССР количество школ с украинским языком обучения перевалило за 80%, на него перешли 2/3 вузов. Украиноязычная пресса составляла 89% тиража газет в республике, 3/4 театров ставили спектакли на мове. На Одесской и Киевской киностудиях снимались украинские фильмы. Огромными тиражами печатались произведения классиков украинской литературы и молодых авторов.

Теперь модно предъявлять большевикам, что в итоге они эту кампанию свернули, поэтому все равно виноваты. Но в ходе долгого процесса “уничтожения всего украинского” оно вышло на пик своего развития. А нынешние времена “возрождения” лишь копируют тоталитарную практику 20-30-х годов, не имея никаких шансов повторить объем культурного и интеллектуального продукта советского времени.

Украинизация и белоруссизация проходили по одному сценарию

 

Какой украинизации вам еще не хватает?
Выпускники курсов украиноведения при Окружном совете профсоюзов в Луганске.
1925–1928 год.

За незнание украинского языка большевики отдавали под суд. Украинизация в газетных вырезках.
А что нам рассказывают современные большевики? Мифы..

Будни украинизации. Советской. Украинизация ВУЗов!

(Потом, конечно, всех расстреляли вместе с кобзарями, но то вже таке)… Но обратите внимание, какое поразительное сходство! Борьба с церковью, украинизация, снос памятников, фальсификация истории… И кто после этого “совок” и коммуняки?

Вот, например, люди считали себя русскими и отказывались украинизироваться. И были правы. Я и сейчас так считаю былом тех, кто мне рассказывать на каком правильном языке я должен разговаривать. У меня такой критерий “быдла”.

 

Да да, именно так все и было. Большевицкий украинизатор – академик Грушевский.
Для тех, кому лень вчитываться – я тут скопирую:

Академик Грушевский в заключительном заседании пленума главнауки в речи сказал, что идея создания украинской академии Наук еще возникла в 1917 году. Но ни центральная власть, ни гетьман, ни директория не смогли разрешить этого вопроса. Советская же власть, украинизировавшись, стала твердо на путь осуществления идеи организации украинской Академии Наук. В этом факте украинская общественность видит силу того, что советская власть принимает на себя завершение тех условий культурного строительства Украины, над которым работало целое поколение украинской общественности.
С большим удовлетворением, – сказал Грушевский , – украинская общественность встретила организацию в Харькове общества культурной смычки между Европой и Америкой. Это показывает, что правительство рабоче-крестьянской Украины осуществляет большую задачу в области сближения Украины с Западом.

 

Оказывается, лозунг про язык и мову – еще с советских времен, авторство принадлежит советскому украинскому поэту-юмористу Павлу Глазовому, автору патриотической поэмы «Слався, Вітчизно моя!», исправно издававшемуся в УССР с 50-х годов.

Дід приїхав із села,
ходить по столиці.
Має гроші — не мина
жодної крамниці.

Попросив він: — Покажіть
кухлик той, що з краю. —
Продавщиця: — Что? Чево?
Я нє понімаю.

— Кухлик, люба, покажіть,
той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь,
єслі ето кружка.

Дід у руки кухлик взяв
і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете
й не знаєте мови.

Продавщиця теж була
гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик,
ні к чему мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

Так что там гнобилось і знищувалось в “поганом совке”?
Тяжело, тяжело современным совкам, сталинистам и большевикам признавать неудобную правду…