Вчора мав нагоду зустрітися з легендарним актером культового фільму “В бой идут одни старики” – Володимиром Талашко. Зустріч відбулася у сільській бібліотеці с. Вільшанка Лубенського району, куди актор приїхав на запрошення свого колеги з Лубенщини, волонтера ЗСУ, чоловіка місцевої бібліотекарки, яка мене власно і запросила на цю зустріч.
Я не навмисно потрапляю на такі події. Очевидно, доля мені їх якось підкидує, щоб я вчив і розповідав очевидні речі тим, хто не знає історії та відверто ігнорує факти.
До речі сам Талашко активно займається волонтерством та з 2014 року більше 100 разів побував у зоні бойових дій з різноманітними благодійними акціями.
За свою акторську кар’єру Володимир Талашко знявся у 60 ролях у різних фільмах. Здобув звання “Заслужений артист Української РСР” в 1979, в 2002 Народний артист України.
Для мене безумовно біла цікава розповідь про його життя і про цей фільм, особливо в контексті жвавої дискусії стосовно спадщини так званого “совка” та його впливу на українську мову та українську культуру.
Питання в тому що зараз існує думка, та активно просувається, стосовного того, що при совку українська мова та культури зазнавали утисків, щімилися та усіляко пригнічувались. Ба більше – деякі впевнені, що совок ставив передо собою за мету знищити все українське, починаючи з мови. Це загальноприйнята але нічим не підтверджена думка, (яка стала такою завдяки потужній пропаганді), і мені приходиться витрачати багато часу, щоб спростовувати цей міф. Отже, я поїхав на зустріч, щоб задати актору 2 запитання:
- Як він відчував тиск на українську мову та культуру безпосередньо як працівник культури тих часів
- Та чи може він сказати які українські фільми, створені за часів незалежності можна назвати шедеврами…
Нагадаю, що фільм вийшов на всесоюзні екрани в 73 році, саме тоді, коли за словами наполегливий разоблачителей совка, набирала обертів антиукраїнська діяльність – знищення мови, пригнічення культури усілякі заборони всього українського і тому подібна діяльність. Головний позитивний герой, якого зіграв Леонід Биков відверто прославляє Україну, вживає багато українських слів
Фільм зроблений российскою мовою, яле нічого дивного в цьому нема, бо для будь якої імперії існував мовний стандарт, починаючи з Риму, та закінчуючи усіма іншими – Іспанія, Франція, Скандинавія, Великобританія, Росія. Якби гітлер переміг в 2йсвітовій, то мовним стандартом на всіх завойованих територіях 3го рейху без всякого сумніву була б німецька.
І хоча Радянський союз важко назвати імперією, це безумовно була інтернаціональна країна. І уявіть собі, якби популярні фільми, книги, наукову література видавали національними мовами. Наприклад грузинською або естонською. Між тим це взагалі не означає, що ці мови або культури пригнічувались. Я був в Латвії в 1982 році. І добре пам’ятаю – там скрізь говорили латвійською. А Грузії, грузинською – і це міг засвідчити мій батько, який працював у Грузії багато років. Російську безумовно знали, бо як і англійська, це була мова інтернаціонального спілкування.
Володимир Талашко народився на Волині, зростав та вчився на Донбасі у гірничому технікуму в Макєєвці, до того як його помітили в самодіяльності, запросивши до роботи актером Донецького театру ім. Артема, а потім в 72му закінчив Київський театральний інститут Карпенка-Карого.
За словами актера скрізь де він жив, від Волині до Донбасу, його оточувала українська мова.
В цьому мега популярному фільмі Україна прославляється з перших хвилини. Якби Україна та українське пригнічувалось та знищувалось, як було б можливо наприклад це:
Як говорить Володимир Талашко, “Ой у лузі..” (яка є гімном січових стрільців) вперше массово прозвучала з вуст гвардії капитана Титаренко, а вже спутя десятиліття, коли ми знову опинилися у війні, набула полулярності на Софійській площі в Києві.
Вважається, що це таке собі недолуге КГБ під час особливого нагляду та боротьби з усім українським пропустило, не помітило, помилилось. КГБ помилилось? Ну хто в це повірить… Фільм зібрав 44,3 мільйона глядачів, став четвертим в прокаті та першим в десятці самих касових фільмів того року про велику вітчизняну війну. Режисерська та акторська робота також були відзначені нагородами республіканських і міжнародних кінотеатрів.
На моє друге запитання “Які сьогодні фільми, зніяті в сучасній незалежній Україні можна назвати шедеврами”. Навіть такі культові українські фільми як “Земля”, “Тіні забутих предків” та інші, були зняти за радянських часів. Що ми маємо cьогодні окрім “Слуги народу” та “Кайдашів”. На це питання актор не відповів, а точніше дипломатично ухилився від відповіді. Я думаю, що це красномовна оцінка сучасному українському кіномистецтву, про яке, виявляється, краще дбали при “поганому совку”…
В країні десятий рік війна, але жодного, повторюсь жодного достойного фільма про подвиги наших солдат не знято. І правильно говорить Володимир Талашко – Це питання до нашого так званого “Міністерства культури” і беніного скомороха Ткаченко. Ми маємо технології, ми маємо таланти. Ми маємо гроші – мільярди витрачаються на беззмістовні марафони, балаканину, пропаганду. І нуль на якісний український продукт, яким ми могли б пишатися через півстоліття. Комусь конче потрібно, щоб через деякий час ми просто забули про подвиги наших військових і жертви цивільних громадян, про справжніх героїв, а не пустишок, що не злізають з екранів ютуба і телебачення.
Порівняйте ЦЕ с такими шедеврами, якими увіковічивали подвиг наших українських солдат, при союзі, пам’яті яких ТАКОЖ старанно намагаються позбутись, демонтуючи всі пам’ятники та всі згадки про ту війну… І подумайте чи була тоді якась “українофобія”?
Вячеслав Горобець
Культові українські фільми
- Земля (1930, Олександр Довженко)
- Тіні забутих предків (1965, Сергій Параджанов)
- Камінний хрест (1968, Леонід Осика)
- Вечір на Івана Купала (1968, Юрій Іллєнко)
- Пропала грамота (1972, Борис Івченко)
- Вавилон-ХХ (1979, Іван Миколайчук)
- Лісова пісня. Мавка (1980, Юрій Іллєнко)
- Голод-33 (1991, Олесь Янчук)
Для мене справжнім гімном України є пісня Тараса Петриненко “Україно, Україно”. Написана за радянських часів, деякий час була позивним радіо “Промінь” на радіоточках.
Це пісня країни періоду могутнього розквіту.
Вона є відображенням тієї держави якою могла б бути наша країна.
Проте не стала. Нажаль.
Її дуже рідко використовують в публічному просторі. Таке враження, що це наслідок змови про забуття нашої історії.
Я вірю, що колись в оновленій Україні ця пісня займе своє достойне місце та стане символом її відродження.
/Alex Andreev/
