Не секрет, що останніми роками узбіччя шляхів, придорожні посадки ба навіть ліси перетворилися на справжні сміттєзвалища. Ця засміченість, на думку підприємця, набуває характеру національної катастрофи, оскільки влада не переймається цією проблемою, як і іншими проблемами сучасного села. Сміття не тільки швидко накопичується, але його спалюють, намагаючись позбавитись або замести сліди. Через це в сільській місцевості, особливо біля великих і малих міст, часом нічим дихати. Палять стерню і траву, опале листя, чим ще більше погіршують ситуацію і нерідко знищують українські степи і руйнують чорнозем. В’ячеслав Горобець вважає, що настав час, коли суспільству і державі потрібно вживати ефективних ба навіть жорстких заходів щодо збереження довкілля. Зі свого боку, підприємець для боротьби з підпалами застосовує пожежну машину, квадрокоптер, а також ставить за свій рахунок роз’яснювальні білборди — деякі з них набули скандальної слави і зробили його відомим у соціальних мережах. Про особистий досвід боротьби за українську природу та свіже повітря В’ячеслав ГОРОБЕЦЬ розповів для газети «День».
«БОРОТЬБА, В ЯКІЙ Я ВИПРОБУВАВ СЕБЕ ЯК ЕКОЛОГІЧНОГО АКТИВІСТА»
— Народився я у Дніпрі, був звичайним містянином, але потім одружився, і ми з дружиною вирішили купити будинок у сільській місцевості, бо життя в місті не влаштовувало. Хотілося чистого повітря, хотілося, щоб був свій городик, хотілося жити не перевантаженим великим містом життям… Оселилися в Ігрені — містечку, яке нещодавно було приєднано до Дніпропетровська. На Ігрені й розпочалася моя громадська діяльність, коли я зіткнувся з місцевим сміттєзвалищем. Офіційно воно було закрите, але міська влада продовжувала вивозити туди сміття, і через переповненість його періодично підпалювали. Тож отой страшний сморід постійно накривав мій будинок. Саме це й спонукало перейти до активних дій, знайти однодумців і розпочати справжню війну з місцевою владою. Ми воювали майже три роки, нам погрожували, лякали, намагалися підкупити. Врешті-решт ми заблокували сміттєзвалище своїми машинами і тримали цю блокаду два місяці. Черга сміттєвозів стояла приблизно на три кілометри — оце стільки туди вивозилось сміття щоденно. І нарешті змусили місцеву владу укласти офіційний договір з іншим полігоном «Екологія». Нам казали, що сміттєзвалище ніколи не погасне, але воно таки погасло, і жителі Ігрені, нарешті, почали дихати на повні груди.
Це була боротьба, в якій я випробував себе як екологічного активіста. Вона привела до того, що питанням охорони навколишнього середовища я дуже зацікавився і почав вивчати інші проблеми. Бо все не так просто, як здається. Коли ми зіткнулися з проблемою сміття на Ігрені, то виявилося, що місцеві жителі теж вивозили сміття на те ж саме сміттєзвалище, яке їх труїло. І тому ми мусили запропонувати їм альтернативу, бо постало питання — куди вивозити сміття? Комунальні служби не працювали, а відмивали гроші на сміттєзвалищі. І активісти самі організували вивіз сміття у своєму районі. Ми купували мішки, прокладали маршрути і збирали це сміття упродовж трьох років, поки не змінилася влада в міськраді й не з’явилося комунальне підприємство, яке почало дійсно укладати офіційні договори на вивіз сміття.
— Виявляється, можна розв’язувати проблеми, якщо з’являються однодумці?
— Нам спочатку казали: ви нічого не вирішите, ви не здатні, куди ви лізете проти влади. Але два десятки активістів реально вирішили проблеми району. Тому я зрозумів, що питання реформ може вирішуватися навіть невеличкою купкою людей. Вирішує не пасивна більшість, а нетолерантна меншість. І тепер я розумію, що можна все зробити, віддаватися справі, якщо є добра ідея. Пізніше я переїхав у справжнє село — Піщанку Новомосковського району. Я підприємець, і у мене є невеликий цех металоконструкцій, рекламно-комп’ютерний бізнес — я багато чим займаюся, заробляю на різних видах діяльності. Піщанка — не дуже віддалене село, поблизу місто Новомосковськ. Тут я живу вже 16 років і займаюсь тими проблемами, які характерні для села. Перш за все, це проблеми екологічні — спалювання листя, підпали стерні, вирубка лісу, засмічення. Ми як активісти прибираємо це сміття, свого часу ми намагалися прийти в місцеву владу, щоб зробити ще більші перетворення. Для цього потрібні повноваження та фінанси.
Сільська Піщанська ОТГ об’єднує кілька сіл, де проживає 20 тисяч мешканців. Наша «Команда розвитку та реформ» намагалася потрапити до влади, достукатися до людей, але виявилося, що це поки неможливо. Особисто я висувався на голову ОТГ. Перешкоджають байдужість людей, махінації та підкуп сільської номенклатури, яка тут владарює роками і яка тут укорінилася — сват, брат, кум. Є така «сільська еліта», яка тримає всіх за дурнів, але опановує бюджетні потоки. Усі ці люди — один відсоток, але вони контролюють виборчі комісії. З цими «наперсточниками» змагатися ми не в змозі й не хочемо послуговуватися їхніми «прийомами». Потрібно, щоб народ дозрів до розуміння необхідності зміни ситуації. Бо, як написано в Біблії, Мойсей сорок років водив по пустелі, щоб старе покоління відійшло і поступилося місцем прийдешньому… І так і сталося. Це теж такий варіант, але я вважаю, що для цього у нас немає часу.
Спочатку як містянин, я не розумів, як сільські жителі живуть, спілкуються, як працюють. І зіткнувся з нерозумінням, зі ставленням до себе як до чужака. На селі діють звичаєве право, традиції, місцевий менталітет, який я не міг зрозуміти. Це вже за десять-п’ятнадцять років, коли я тут пожив, почав розуміти, що відбувається. Мені було цікаво, чому село занепадає, чому така байдужість у людей до важливих питань. Чому селяни обирають одних і тих же, які їх дурять, грабують, а вони все одно наступають на ті ж самі граблі. З цими людьми потрібно вести роз’яснювальну роботу.
Свого часу я був громадським інспектором і боровся проти сміття й підпалів, складав протоколи, розносив кольорові буклети. Провів велику роз’яснювальну роботу і вважаю, що час для простих роз’яснень вже сплинув і, мабуть, треба декого штрафувати. Але штрафувати — це повноваження посадових осіб та сільрад, які подають документи на розгляд адміністративних комісій. Або ж це — повноваження поліції. Проблема в тому, що положення про штрафи розпорошені й неефективні. Поліція за межами населених пунктів не має права штрафувати, у неї немає таких повноважень. Потрібно враховувати й розвал самої правоохоронної системи, яка на сьогодні фактично перетворилася на симулякр. Спостерігається й байдужість до цього органів місцевого самоврядування. Зараз у владі працює негативний відбір. Це коли до влади приходять не найкращі, а найгірші. Що гірший ти, то більше шансів маєш потрапити до влади. Ти маєш бути безпринципним, жадібним, схильним до порушень закону і «договорняків». Мета у них одна — висмоктати все, що можна висмоктати. Хоча на селі вже немає тих грошей, які були на початку децентралізації.
«ВИЙШЛО ТАК, ЩО ГРОШІ БУЛИ ВИТРАЧЕНІ НЕ ТУДИ»
— Хіба об’єднання в ОТГ не дало фінансових переваг?
— Ми стали однією із тих громад, які об’єдналися через три-чотири роки після початку «децентралізації». Нам дуже довго чинили перешкоди аграрні князьки, які блокували в органах влади створення громади. І ми опинилися серед тих, хто не потрапив золотого дощу, який пролився на перші створені громади. Хоча й там він теж майже нічого не дав. У мене є стаття на цю тему — що таке насправді децентралізація. І там я описав усю недолугість керівників, які можуть діяти лише за наказом, не здатні на ініціативу. Вони витратять гроші на фарбування парканів, на лампочки, а повинні були знайти джерела наповнення місцевого бюджету, створити комунальні підприємства, робочі місця, провести інвентаризацію наявних ресурсів, ефективно розпорядитися майном і землею. З’ясувати, де земля вкрадена, чому неефективно використовується. А вийшло так, що гроші були витрачені не туди.
— Заробити можна навіть і на тому ж смітті?
— Так, у нас був проєкт сміттесортувального комунального підприємства. Ми прорахували все, подали проєкт, але він нікого не зацікавив — сказали: нам воно не потрібно. А таке підприємство забезпечило би роботою 16 людей з зарплатою від 10 до 15 тисяч гривень. Уявіть собі, що більшість сіл не мають централізованого вивезення сміття. На мою думку, розв’язувати проблему потрібно починаючи зі сміттєутворювача — конкретної людини. Коли людям запропоновано укласти договір, але вони не бажають, відмовляються, вважають, що просто викинути сміття буде дешевше, то є стаття адмінкодексу, яка дозволяє штрафувати за це — до 800 гривень. Але потрібно, щоб посадові особи прийшли, запропонували, склали акт, оштрафували хоча б дві-три людини. Втім, припускаю, що є незабезпечені люди, кому важко сплачувати за комуналку — тоді за них може заплатити місцевий бюджет. Це якихось 100 — 200 людей, але стихійні сміттєзвалища перестануть утворюватися, що важливо. Інша проблема — що робити зі сміттям? Його можна переробляти. Якщо ми в ОТГ заробимо до мільйона гривень на місяць, то взагалі немає проблеми безоплатно вивозити сміття всієї громади. Це сміття сортується, трамбується, пакується і везти не треба, бо приїдуть працівники компанії, яка займається утилізацією та переробкою сміття — забрали, розрахувалися, і все.
«ПОТРІБНА СИСТЕМНА РОБОТА МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ»
— Я так розумію, що зараз для сільських жителів найлегший спосіб позбавитись від сміття — це спалити його?
— Хто не хоче вивозити, то вони його, звичайно, намагаються викинути кудись у посадку чи спалити. Спалюють листя, спалюють сміття, але це — асоціальна поведінка, хоч обов’язок держави — займатися моделюванням соціальної поведінки людей. Люди у нас залишені напризволяще, але потрібно вести роз’яснювальну роботу. Пам’ятаєте, як раніше було: «Бережи природу!», «Ліс — наше багатство!», «Копійка рубль береже!», «Закривай кран — заощаджуй воду!». Це теж робить свою корисну справу, а коли владі люди не цікаві, то соціальної реклами немає. Хоча вона має бути!
Ще одна велика проблема на селі — підпали стерні чи трави. Люди не тільки в приватному секторі, а й у житлових масивах на околицях міст не можуть дихати чистим повітрям. Тим не менш, палії не несуть покарання за цей злочин, вважають, що все нормально і їм так простіше. Тому тут потрібна системна робота місцевої влади, потрібно щось робити.
Я розміщав білборди з роз’ясненнями про відповідальність: «Твій порядок на городі не повинен бути в легенях у сусіда!». І на сором давив. Потім купив квадрокоптер і почав моніторити над селом. Спочатку ніхто не звертав уваги, але коли я прилітаю і зависаю над багаттям, виявляю адресу, пишу заяву, приїжджає поліція і накладає штраф, то це справляє враження. І люди відчули відповідальність, навіть якщо отримали лише моральне засудження. Бо я в мережі публікував імена та адреси тих, хто спалює сміття. Так, це викликало обурення, це викликало злобу, мене почали ненавидіти, але я вирішив проблему. В сусідніх селах дивуються — у них стоїть смог, а у нас повітря чисте, бо «Горобець літає». Хтось зрозумів, а з кимось довелося посваритися…
До речі, вісім років тому я купив пожежну машину. У мене була невеличка ферма, де я займався зерновими культурами і тваринництвом. Тому серйозно долучився до гасіння степових пожеж, бо пожежна служба працювала неефективно. Пожежну машину я придбав у військовій частині, коли військове майно розпродували — це було ще до війни. І почав гасити — і стерню, і посадки, і ліси, і найголовніше — степи. До цього мене долучив еколог Олексій Бурковський із Донбасу. Він почав боротися з підпалами одним із перших в Україні, бо це серйозна проблема. Понад 60 відсотків території України — це оранка. Це значить, що 60 відсотків поливається хімікатами — гербіцидами, інсектицидами тощо. І від того не залишається нічого живого. Як наслідок, залишки природного різноманіття, рослинного і тваринного світу залишилися лише в балках та посадках. Степ підпалюється регулярно — все горить, навіть береги річок, очерет. Якщо запитати, навіщо — відповідають, що у нас завжди так робили. А головне — краще косити! Уявляєте, до чого ми докотилися? Їм головне, що травичка виросте, а те, що під час підпалу природа гине — їх не турбує. Рослини відновлюються далеко не всі. Ми втрачаємо різнотрав’я, червонокнижні рослини, які знищуються цими пожежами. І найголовніше — ми втрачаємо гумус. Тонни гумусу, бо верхній шар просто вигорає і руйнується! Якщо воно робиться знову і знову, то чорнозем перетворюється на неплодоносний шар.
Тому ще раз скажу: крім роз’яснювальної роботи, має бути відповідальність. Пора визначитись, чого ми хочемо? Якщо реформувати і відроджувати село, то треба починати з людей. Бо зараз народ — це баласт, який виштовхують у місто або за кордон. І якщо ми хочемо зробити наших людей заможними, потрібно захищати свою землю.
