Блискучий доказ того, що полювання шкідливіше за всі інші антропогенні чинники, основане на спостереженнях професійного еколога.
В порівнянні з повною забороною цієї розваги, “підгодовування тварин” та випуск фазанів мисливцями виглядає просто смішно…
Репост всім, хто проти полювання!
Бойові дії на Донеччині та Луганщині змусили керівництво держави ввести заборону на полювання на всій території цих регіонів ще в 2014 р. задля запобігання можливих непорозумінь та ексцесів з військовими. До останнього часу полювання не відновлювалося тут в повній мірі, і це відповідним чином вплинуло на тваринний світ.
Можливо я помиляюсь, але вітчизняну науку чомусь не зацікавив цей вимушений експеримент. Принаймні я не знаходив жодної публікації в наукових збірниках на тему скасування полювання та впливу цього рішення на стан популяцій тварин Донеччини та Луганщини. Хоча цей експеримент в цілому є чистим. Чому?
Тому що в період заборони полювання всі інші антропогенні чинники продовжували діяти майже без змін: агропідприємства обробляли поля, заводи та шахти забруднювали річки, пали степів та лісосмуг не припинялися. Якщо якийсь вплив полювання і мав місце, то він був просто мізерний (інколи проводився так званий санітарний відстріл, останні пару років почало поширюватися браконьєрство), але масового регулярного полювання не було.
Все, що описано в цій публікації, є результатом власних спостережень, а не цілеспрямованих наукових досліджень. Тому мої висновки не позбавлені суб’єктивності та узагальнень. Головний індикатор моєї оцінки стану тваринного світу це частота зустрічання з птахами або ссавцями при виході в (напів)природні ландшафти. З іншого боку, ці висновки зроблені на основі довготривалого спостереження місцевості (басейн верхів’я р. Казенний Торець), за якою я уважно слідкую більше 30 років, тобто з тих пір, як захопився біологічними науками. Відповідно, будь-які зміни в популяціях тварин для мене є очевидними.
В 2013 році, за рік до війни, тваринний світ Донеччини був виснажений. Що й не дивно, адже антропогенний вплив в цьому регіоні гігантський, природних угідь вкрай мало, а щільність населення, в тому числі мисливців — велика.
Питання дотримання природоохоронного та мисливського законодавства в межах України завжди стояло гостро, а на Донеччині тим більше, адже регіон специфічний. Тому винищення фауни на Донеччині завжди було питанням часу. З цієї причини ще до війни багато мисливців їздили полювати в сусідню Дніпропетровську область. Також в ті роки дехто з «елітних» мисливців Донеччини їздив браконьєрничати на Харківщину (мій колега Валерій Ловчиновський підтвердить мої слова). До речі, це обурювало не лише екологів, але й мисливців Харківщини, адже було очевидним, що вибивши дичину у себе вдома, «гості з Донеччини» перлись в сусідні регіони.
В 2014 році ситуація докорінно змінилася — полювання заборонили. Щоправда, ситуація щодо збільшення частоти зустрічей з дикими тваринами в 2014 році точно не претендує на об’єктивність. Бойові дії тривали на доволі великій території і змінювали географію свого поширення. Відповідно тварини, що мешкали в місцях бойових дій, мігрували у спокійні райони і дещо збільшували в них щільність популяцій видів. Однак, вже навесні 2015 р. лінія зіткнення стабілізувалася і всі подальші зміни в стані популяцій вже були пов’язані з фактором відсутності полювання на більшій частині Донеччини та Луганщини, де не було ані бойових дій, ані полювання.
Варто зазначити, що в 2015-2017 рр. такого суворого дотримання мисливського законодавства в цих двох регіонах сучасна історія України ще не знала. Рівень браконьєрства був майже нульовий, бо кількість бажаючих отримати у відповідь чергу з кулемета через пустощі з рушницею була мізерною. Декілька ексцесів з нашими військовими в 2014-2015 роках швидко «вилікувало» ризикованих мисливців від таких розваг.
Отже, весну 2015 року можна вважати першим етапом у відтворенні тваринного світу регіону. З того моменту луки, степи, водно-болотні угіддя почали наповнюватися живністю (Одразу перепрошую, що деякі фото до публікації не якісні, оскільки вони зроблені доволі простим фотоапаратом, але вони є показовими).
Якщо в 2013 році вже рідко можна було зустріти навіть дику качку — крижня, то з 2015 року замість поодиноких качок почали з’являтися невеличкі зграйки, потім зграї. Одного разу в 2018 р. я сполохав згаю крижнів кількістю більше 70 особин! Це було так дивовижно — бачити масово і часто те, що останніми роками бачив не часто або не бачив взагалі.
Почали відновлюватися види, які майже зникли в цій місцевості ще років 10-15 назад, наприклад чирок. Можна зустрінути також і гуску сіру. В решті решт, почали зустрічатися водоплавні види, яких раніше взагалі тут не було, принаймні з кінця 80-х років минулого століття. Наприклад, став з’являтися занесений до Червоної книги України огар.
За період заборони полювання спостерігається зростання популяції перепілки звичайної. Про фазана взагалі годі й казати — він тепер зустрічається на сільських городах та вулицях. Щоправда, однозначно позитивним це явище назвати складно, оскільки фазан це чужорідний вид, який був штучно завезений мисливським господарством і цей фактор потребує подальшого вивчення. На мою суб’єктивну думку зростання популяції фазана не дає збільшуватися популяції сірої куріпки, адже їхні екологічні ніші є близькими.
Рівень «культури» полювання в Україні добре відомий, і тому не дивно що під постріл не рідко потрапляють й не мисливські види: чаплі, мартини, пірникози і т.п. Тому заборона полювання однозначно позитивно відбилася й на цих видах. До цього також додався фактор відсутності турбування. Загалом все це створює комплексну картину відтворення тваринного світу.
Окремо варто відзначити зростання популяції хижих птахів. З одного боку, припинилося безпосереднє вбивство цих тварин мисливцями, які розглядаються ними як конкуренти або які знищуються просто так, заради розваги. З іншого боку, відсутність полювання значно покращила кормову базу для хижаків, і це позитивно відбилося на їх популяції.
Це так дивовижно, коли ти відходиш від власного будинку буквально на 200-300 м і можеш натрапити на червонокнижного шуліку, польового або лучного луня, яких раніше не міг бачити роками. За такі види як боривітер, лунь очеретяний, канюк взагалі мови не йде — їх бачиш постійно. Спостерігати за хижими птахами завжди цікаво, це надзвичайно красиві створіння, а їхня поведінка в небі це не польоти, це — різновид мистецтва. Як на мене, хижі птахи в першу чергу могли б закласти фундамент бьордвотчінгу та сільського зеленого туризму.
Варто згадати і поширення лебедя-шипуна, якого раніше не було в цій місцевості, а тепер його можна спокійно побачити на багатьох водоймах. На мою думку першим етапом відновлення його популяції стала заборона на полювання в регіональних ландшафтних парках (РЛП) декілька років тому. В 35-40 км від мене знаходиться РЛП «Клебан-Бик», на території якого є стабільна популяція лебедя-шипуна. Як тільки заборонили полювання, то він почав швидко поширюватися звідти на сусідні території.
Зміни торкнулися і ссавців, на яких Донеччина не дуже багата. В перш чергу заборона полювання відбилася на популяції зайців. Звісно, побачити зайця можна було й раніше, але за все своє життя я не пригадую такого, щоб в полі зору можна було бачити одразу 5-7 зайців, і які не дуже тебе бояться.
Значно зросла популяція козулі (сарни європейської). Якщо раніше, я міг побачити цю тварину раз на 2-4 роки, то після заборони полювання я почав зустрічати її декілька разів на рік (щоправда, не пощастило хоч раз піймати її у фотооб’єктив).
Почав поширюватися дикий кабан. Його сліди тепер можна зустріти і у відносно глухих степових балках, і в місцевих лісосмугах, і поруч з водно-болотними угіддями.
З’явилася видра, і її популяція поступово зростає. Цікаво відзначити, що її не було тут за радянських часів.
Безумовно, збільшилася популяція лисиці, хоча оцінити її складно. Вона значно коливається в період заборони полювання, оскілки періодично здійснюється відстріл цієї тварини в рамках «боротьби зі сказом», не зважаючи на існування методу преоральної вакцинації. Як би там не було, навіть в роки суттєвого зростання популяції лисиці негативного впливу з її боку на популяцію зайців, байбаків і фазанів не відчувалося. За відсутності полювання всього всім вистачає.
Про популяцію вовка також не можу сказати нічого конкретного, бо сталої популяції вовка в цій частині Донеччини не існує вже дуже давно.
Зараз в колі науковців та природоохоронців обговорюється тема внесення до Червоної книги України байбака. На мою думку, досвід Донеччини в цьому напрямку є показовим, тому на цій темі варто зупинитись дещо детальніше.
Гадаю, якби не заборона полювання, то байбак залишився би на Донеччині лише в межах об’єктів природно-заповідного фонду. Ті, популяції, які мені були відомі до заборони, знаходилися вже в одному кроці від повного вимирання. Заборона полювання змінила ситуацію з байбаком кардинально. Вона не просто була врятована, вона показала значний приріст. При цьому приріст не лише особин, а й нових його колоній.
Географія поширення байбака зростає. Він заходить не лише в нові адміністративні райони, але й заселяє абсолютно нові і не характерні для цього виду в Україні типи оселищ. Наприклад, байбак почав заселяти відпрацьовані кам’яні кар’єри. Наукове дослідження щодо поширення байбака на Донеччині могло б внести значні корективи в розуміння факторів, що обмежують зростання його популяції.
Вважається, що одним з таких факторів є відсутність випасу або його нестача. Однак, ситуація на Донеччині вказує, що цей фактор не є критичним. Безумовно, колонії байбаків на степових та лучних ландшафтах, де відбувається випас, почуваюсь себе значно краще. Проте, байбаки добре відтворюють свою популяцію і там, де випасу немає взагалі, в тому числі на ділянках, де поширена чагарникова рослинність (карагана, глід, шипшина,). Більш того, вони риють нори під кущами, прикриваючи себе з тилу і повітря від хижих птахів.
Отже, високий травостій і наявність чагарників не стає на заваді зростанню його популяції. Підкреслюю — суттєвому зростанню, тобто в декілька разів за останні 6 років. В спілкуванні з колегами з Київщини та Харківщини з’ясувався такий важливий факт. Популяція байбака в цих регіонах, не зважаючи на випас, продовжує скорочуватись. На Донеччині на більшості ділянок, де мешкає байбак, випасу немає вже багато років, але чисельність байбака зростає і з’являються нові колонії. Різниця лише в наявності полювання на Харківщині та Київщині та його відсутності на Донеччині останніми роками. Таким чином, очевидно, що головним чинником скорочення популяції байбака є не відсутність випасу, а наявність полювання.
На жаль, цей невільний експеримент добігає кінця. За останні 2 роки збільшилася кількість районів Донеччини, де полювання дозволено. Це не враховуючи зростаючі випадки браконьєрства або полювання через всілякі юридичні лазівки (санітарний відстріл, змагання мисливських собак і т.п.).
В цьому році полювання заборонене лише в межах Бахмутського, Мар’їнського, Ясинуватського районів та частково на території Волноваського і Костянтинівського районів (не ближче сорока кілометрів від лінії зіткнення). Такий от філософський парадокс — лінія розмежування, будучи лінією смерті для людей, створює зараз для тварин смугу життя шириною в 40 км.
Варто також усвідомити, що за ці 5-6 років без полювання виросло покоління птахів та ссавців, які фактично взагалі не знають що таке постріл. Через це вони стають легкою мішенню для мисливців.
Звичайно, маленька площа природних угідь на Донеччині через високий антропогенний тиск не дає відтворитися фауні в повній мірі. Але не відкрию Америку, якщо скажу, що заборона полювання призвела до того, до чого й повинна була призвести: до значного зростання популяцій видів тварин та збільшення їх різноманіття, в тому числі не мисливських видів. При цьому заборона полювання не призвела до якихось значних втрат для сільського або лісового господарства. Принаймні показники цих втрат не йдуть в жодне порівняння з тими збитками, які наносять штучні пали, водна ерозія, пилові бурі та інші рукотворні чинники.
Ще раз підкреслю, дуже шкода, що заборона полювання на Донеччині та Луганщині не викликала зацікавленості з боку наукових установ України, не стала предметом комплексного та всеохоплюючого дослідження. Його можна було б частково порівняти з Чорнобильською зоною, але й різниця між цими двома випадками колосальна.
В зоні ЧАЕС всі види антропогенної діяльності зведені майже до нуля, а в межах Донецької та Луганської областей залишалися всі антропогенні чинники, окрім полювання. При чому вперше в історії України полювання було заборонене на такій великій суцільній площі: 35 тис. кв.км (підконтрольна Україні територія; звісно, що якусь її частку складає забудова).
Глибоке наукове дослідження могло б дати відповіді на багато питань, що виникають під час прийняття державних рішень щодо охорони видів, в тому числі внесення видів до Червоної книги України, доцільності ведення мораторію на полювання в тих чи інших регіонах, на той чи інший термін. Вони також могли б пролити світло і на питання, які, на перший погляд, не пов’язані з полюванням, як це видно на прикладі байбака.
У науковців залишилося не так вже й багато часу, щоб хоч якось дослідити цей вимушений експеримент, бо з кожним роком площа, де дозволяється полювання на Донеччині та Луганщині — розширюється.
P.S. Буду вдячний за мінімальну підтримку моєї еко-блогерської діяльності. Якщо є графа «Призначення платежу», то вказати: КВЕД 90.03
Картка ПриватБанк: 5169 3305 1885 1388
