Поряд з унікальним урочищем Шумейкове та меморіалом (про який я ще напишу), на березі мальовничого озера, оточене листяним лісом розташоване вимерле село Дрюківщина (Полтавська область, Лохвицький район) — ідеальне місце для проживання! Покинуті хати. Жодної людини не залишилось.
Можна здогадатись, чому так відбулось. Довірливі мешканці після розвалу союзу, отримавши пай віддали свою землю в оренду за суму, на яку просто неможливо існувати. Їх переконали, що це єдиний і найкращий варіант.
“Багатство не в праві власності, а в праві експлуатації” — це нам відомо з історичних прикладів і сьогодення. Отже, ”ефективні приватні власники”, отримавши землю в користування на майже по-життєвий період, зробили зайвими всіх цих людей. На відміну від часів, коли дохід від колективного господарювання “соціалізувався”, тобто розподілявся на цілі суспільства, тепер увесь, за винятком жалюгідної орендної плати, перейшов до приватної кишені. Інфраструктура занепала, робота зникла. Все, що залишилось мешканцям – це невеликий клаптик городу, та дохід від того, що вони були здатні виростити та продати. Але з падінням доходів впала і купівельна спроможність. Ніхто нічого більше не купував один у одного. Віддаленість від міста та ринків збуту зробила нерентабельним продаж продукції. Отже хтось поїхав, а інша частина дожила свій вік і померла.
Мальовниче село з водонапірною баштою, асфальтованою дорогою, колодязями, електрифікацією та прекрасними капітальними будинками спорожніло.
Всі ці роки українська влада “запекло” опікувалась проблемами “розвитку села” та священним правом селян “розпоряджатися своєю власністю”. В цьому селі вона логічно завершила свою місію.
Мальовничі українські села, народжені щоб процвітати, багаті на природні ресурси, найкращі місця для проживання людини, щороку десятками зникають з мапи країни…
Країни, яку вбиває шкурний інтерес.
