«Сьогодні термін “природоохорона” фактично є синонімом слова “природооборона”. І все, що нам вдається, – це лише уповільнити наступ людини. Але природа продовжує відступати», — цими словами Олексій Бурковський розпочинає відеозвернення, яке він оприлюднив минулого місяця.
Він переконаний, що природа має переходити в контрнаступ — повертати собі території, які свого часу забрала в неї людина. І він готовий на власному прикладі показати, як це можна зробити.
Найбільш розорана країна світу
Олексій Бурковський народився і мешкає в селищі Новоекономічне Красноармійського району (сьогодні це Покровський район) Донецької області. У 1990-х здобув диплом агронома в Дніпропетровському аграрному університеті та став фахівцем із агроекології. Відновлення ґрунтів – одна з тих проблем, які цікавлять його найбільше.
Сьогодні це актуально для багатьох країн, але для України — особливо. Лише за офіційними даними, 56% усієї території в нас займає рілля, а якщо порахувати незаконні оранки, то цей відсоток буде більшим. На Донеччині, зокрема, орні землі складають 81% території регіону. Україна є найбільш розораною країною світу.
Колись на більшості наших орних земель були степи. Упродовж тисяч років саме завдяки ним утворилися самі ті родючі ґрунти, якими так пишається Україна. Коли ми знищили степи заради полів, то разом із ними зникли рослини й тварини, які тут мешкали.
Сьогодні в Україні залишилося тільки близько 3% від усіх степів, які були колись. Деякі з цих клаптиків уціліли лише тому, що їх включили до складу заказників чи заповідників, що охороняються законом.
Зате ми стали одним із найбільших у світі виробників зернових та олійних культур. Але такий «обмін» зовсім не вдалий, як може здатися. Ґрунти під сільськогосподарськими культурами виснажуються й дуже скоро вже не забезпечуватимуть високі врожаї.
Але це не єдина і не найбільша проблема. Деградація ґрунтів призводить до спустелення: його провісниками є пилові бурі, які цьогоріч мали нагоду спостерігати мешканці Києва та інших міст. Тобто це зовсім не та проблема, яку можна вирішити залученням органічних добрив.
«У нас занадто багато техноутопізму. Екодружні технології справді пом’якшують наш вплив на природу, але вони не виконують екосистемних функцій. Вітрові електростанції справді зменшують наші викиди вуглекислого газу, але вони його не поглинають, і так само вони не дають нам кисень. Це роблять ліси. А воду нам дають не водоочисні споруди, а болота. Але люди цього не розуміють», — каже Олексій Бурковський.
Розв’язати проблему виснажених ґрунтів можна: потрібно дати землі відпочити або законсервувати її. Це означає, що на ній не вестимуться жодні сільськогосподарські роботи, натомість утворюватиметься луг або ліс (в залежності від кліматичної зони). З часом якість ґрунту покращується, і тут знову можна вести сільське господарство.
У 1990-их роках Олексій Бурковський, як і багато хто з його колег-ґрунтознавців, сподівався, що уряд законсервує 9 мільйонів гектарів еродованих земель, які цього дуже потребували. Але потім почалося розпаювання, і «економіка взяла гору над екологією». Консервація землі лишилася на папері.
Обидва діди Олексія майже все життя пропрацювали у колгоспі. Але померли за кілька років до розпаювання, тому так і не змогли стати власниками землі, на якій працювали. Зате сам він отримав земельний пай, хоча вступив до колгоспу заради направлення до університету незадовго до розподілу землі.
Спочатку це були чотири з половиною гектари без конкретної прив’язки на місцевості. А вже у 2010 році він отримав цілком конкретну ділянку площею майже 6 га. «Додаток» зробили за те, що земля була виснажена. Того самого року він віддав її в оренду агропідприємству на 10 років.
Від ріллі до степу
Олексій Бурковський очолював Донецьке обласне відділення Всеукраїнської екологічної ліги, зняв два документальні фільми про охорону природи, долучився до створення кількох заповідників у регіоні та вів власний екоблог.
На початку грудня цього року термін оренди завершився, і він публічно оголосив, що більше не здаватиме землю в оренду, а натомість перетворить її на дикий степ.
На перший погляд, нічого складного в цьому немає. Власник землі має повне право змінити тип угіддя з «ріллі» на «сіножать» або «пасовище». Це означає, що за певний час природа на ділянці повернеться до свого первісного стану або наближеного до такого.
«Я пам’ятаю, в 90-их роках на ділянках ріллі з гарним чорноземом за 5-6 років після того, як їх переставали обробляти, поверталася нормальна степова рослинність. А є ділянки, куди років за 20-25 повертаються червонокнижні види, наприклад, ковила», — розповідає Олексій Бурковський.
З його ділянкою буде трішки складніше, бо ґрунт на ній геть не в найкращому стані. Щоб «допомогти» землі й захистити її від агресивних видів-вселенців, які витісняють місцеві види, землю доведеться перші роки засівати травою.
А приблизно за 10 років тут утвориться степова екосистема і можуть з’являтися рідкісні види, що охороняються законодавством. Наприклад, півонія тонколиста, сон-трава та мигдаль степовий. Мигдалю, до речі, є трохи в ландшафтному заказнику «Караковський», із яким межує ділянка, але там він часто страждає від випалювання.
Зрештою, тварини також тут з’являться — бабаки, ховрахи та різні птахи. Може, навіть дрохва, але це вже, як каже Олексій, надто смілива мрія.
Законсервувати землю
Але головні складнощі в цій історії — у юридичній та бюрократичній площинах. Дикий степ під офіційною назвою пасовища чи сіножаті може залишатися на ділянці так довго, як цього захоче власник землі. Але в цьому випадку все одно доведеться платити податок за використання землі — приблизно 500-700 гривень на рік. А після відкриття ринку землі ця сума може зрости.
Це відносно невеликі кошти, які самі по собі не можуть стати перешкодою для проєкту. Зрештою, діяльність Олексія фінансово підтримують читачі його блогу. Це легальний дохід, який він може використати для фінансування своєї справи.
Але виникає парадоксальна ситуація. Дві третини площі країни розорано і ґрунти стрімко деградують. Держава не лише визнає ці проблеми, але й каже, що їх необхідно розв’язувати. При цьому чи не єдина людина, яка заради суспільного блага вирішила перетворити власне поле на домівку для диких рослин і тварин, повинна ще й платити за це податок.
Більш правильний шлях — офіційно законсервувати землю. У цьому разі законодавство звільняє землевласника від податку. Тому на початку грудня Олексій Бурковський подав до обласного держгеокадастру необхідні документи для консервації ділянки.
Відповіді поки немає, але процедура консервації, прописана в нормативно-правових актах, доволі громіздка. І не виключено, що місцева влада знайде підстави відмовити. Якщо так, то доведеться змиритися з податком, але в будь-якому разі дика природа має повернутися на цю землю.
Приклад для наступників
Олексій Бурковський каже, що його проєкт має кілька цілей.
Очевидно, що він зменшить площу розораних земель і збільшить площу, зайняту дикою природою. Фактично, розташований поруч заказник «Караковський», до створення якого свого часу доклав зусиль Олексій, до своїх 41 гектару додасть ще шість. Але в масштабах великої країни з великими проблемами, звісно, це лише крапля в морі.
Тому Олексій хоче знайти шлях і на власному прикладі показати, як законно повернути дику природу на приватну земельну ділянку. Він сподівається, що його досвід надихне інших, і в Україні знайдуться землевласники, які захочуть його наслідувати й перетворити свій пай на степ або ліс, де згодом можна створити заказник.
Але ще більше він сподівається на природоохоронні організації. Після 2024 року, коли юридичні особи отримають право купувати землю, вони зможуть залучати меценатів і на їхні кошти купувати сільськогосподарські землі, щоб повернути їх у дикий стан.
