В нас на Україні, в Європі, світі, зачастили повідомлення про зникнення річок, озер. А те, що в нашому селі давно зникла річка Макшиболото разом із притоками, нікому нема ніякого діла, всі господарюють на полях так, ніби в нас все гаразд: ставки повноводі, криниці повні. Чи може дещо не так?
Давайте ж разом спробуємо розібратися із станом речей з водою і падінням ґрунтових вод. Якщо щось не так, виправте мене, будь ласка.
Як загально відомо, для того, щоб відбувалося накопичення ґрунтових вод, насамперед, необхідний ґрунт, який зможе пропускати і вбирати в себе воду, дощову чи талу. Ґрунт для цього необхідний живий, а не перевернутий плугом, де відсутні живі мікроорганізми, і який не може ефективно вбирати воду, значна її частина, не просочившись глибше, просто шукає найменший схил і збігає в яри, пониззя, забираючи із собою верхні шари ґрунту. Навіть на відносно рівних площах можна спостерігати цілі озера дощової або талої води, яка з трудом просочується, такої картини ніхто не побачить ні в степу, ні в лісі, живі ґрунти одразу вбирають в себе будь яку воду. Прикладів просочування крізь живий ґрунт і стікання із мертвого, з традиційно виораних нині полів чи городів, є безліч в інтернеті, на ютюбі, такий експеримент може провести будь хто, взявши ґрунт з лісу та з поля чи городу після оранки.
Живий ґрунт на полях може бути при дотриманні органічного землеробства, про яке відомо понад сто останніх років, основоположником якого був Іван Овсінський, але органічне землеробство так і не набуло популярності серед аграріїв, системі воно не вигідне, системі вигідне виготовлення і продаж плугів, міндобрив, пестицидів і інших чинників, які умертвляють ґрунти, але наповнюють банківські рахунки системи.
Живий ґрунт споконвіків існував на цілинних землях степу і під пологом лісу.
Якщо в степу навіть після раптової пожежі буде знищена рослинність, то завдяки корінням відбувається відносно швидке відновлення і життя продовжується, свої функції накопичення ґрунтових вод степ виконує бездоганно. Проте, це ж не значить, що можна щороку випалювати траву, яка все одно ж відновлюється, після одноразових, а тим паче частих випалювань трави різко падає ефективність випаленого ґрунту, якийсь час така ділянка вразлива і до розмивання, і слабо вбирає в себе дощову чи талу воду. Адже при згоранні трави, згорають і мікроорганізми верхніх шарів ґрунту, тому ґрунт кам’яніє і поступово, в залежності від дії природніх чинників, оживає. Чим більше суші і спеки, тим, відповідно, цей процес довший.
Ліс же також виконує свої такі ж самі функції, але при наявності деревостану, при вирубуванні лісу відновлення також відбувається, але не так скоро, як у степу. Тому після проведення рубки поверхневий живий ґрунтовий покрив практично здирається і втоптується лісозаготівельною технікою, на додачу в освітленому ґрунті після вирубування деревостану відбувається зміна живих організмів самого ґрунту, на зміну тіневитривалим вступають світлолюбні, потім навпаки, а для цього необхідний певний термін, тобто ґрунт після раптового стресу вмирає і поступово відроджується. Тому кілька років такі ділянки піддаються водній ерозії, а при відсутності живого ґрунту вбирання води також не відбувається, звідси і селеві потоки, зсуви, паводки, що додатково ускладнюють ситуацію і розтягують термін відновлення, оживання ґрунту.
Чи знають про це вчені, аналітики, дослідники ґрунтів, ґрунтознавці, екологи? Звісно, знають. Про це писано і переписано купа наукової літератури, яку вивчають в навчальних закладах різних рівнів. Але чому мовчать ті, від кого залежить зміна ситуації? Більшість просто боїться за свої крісла, страх перед системою, репутацією «білої ворони». Адже кинувши виклик системі, можна не лише втратити роботу, можна залишитися в аналах вченого світу, бути взагалі знищеним фізично, простіше котитися разом з усіма до фінального знищення природи, а разом і до знищення середовища придатного для життя і існування людини.
Хтось може сказати, що все висловлене вище – паніка, песимізм, все, що відбувається, це природні процеси. Хто бачив, що відбувається на невеликій ділянці розміром пів гектара або гектар, де випалюється трава, солома? Виникають непередбачувані процеси, посилюється вітер, напрям вітру різко змінюється, виникають вихрові заверти. А тепер уявно перенесемо ці процеси на великі площі, де випалюються сотні і тисячі гектар лісу, степу, які виникають внаслідок природних чинників, а в більшості від спрямованої діяльності людини, адже ж більшості відомо, що Україна щовесни вся в вогні, горять пагорби, балки, яри, очерет, ліси, все, що може горіти, пожежі продовжуються і влітку, і восени випалюванням соломи, кукурудзиння. Звідси і катаклізми, які спостерігаються людством за останні роки.
Степ практично знищений, розорення давно перейшло критичні показники, доорюють останні неприступні крутосхили, техніку для цього вже виготовили, розорюють пониззя, загортають русла пересохлих річок, викорчовують рятівні дерева і засівають джерелами тимчасового збагачення.
Розорення берегів річок, струмків, потічків, водойм відбувається давно, не одне десятиліття, наслідок – замулення джерел, самих водних артерій, водойм, зникнення їх самих. Хтось із таких гореаграріїв задумається над тим, що рубає сук, на якому ж сидить? Ні, кожен думає, що десь для нього буде інше місце для життя. Не знайдете ви такого місця, так думає практично весь світ!
Звідки в мене особисто таке бачення, такі песимістичні прогнози? Трохи їзджу Україною, бачу, спостерігаю, аналізую. Живу в сільській місцевості, досліджую, як було на моїй батьківщині до мене, пам’ятаю, що було 30-40 років тому в моєму селі і навколо нього, бачу, до чого ми дожилися.
Моє рідне село Кобиляки на Черкащині розташоване в прекрасному місці, тут жили люди Трипільської і Черняхівської епохи, пережили татарське нашестя, витримали польське засилля, вижили і пережили московську окупацію. Але сьогодні село вимирає, природа вмирає разом із жителями. За даними перепису 1926 року в Кобиляках було 1673 жителів, на сьогодні близько 400. Не буду зараз виясняти політичні причини зменшення числа жителів в моєму селі і інших селах України, зупинимося на природному впливі або впливі самих жителів на природу. 30-40 років тому з мого села витікала річка Макшиболото, яка мала три основні витоки, на яких були ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ! більших і менших ставків, сьогодні ж всі витоки практично пересохли, із села не витікає зовсім повноводна раніше річка, ставків залишилося слабенький десяток із замуленим дном, зарослими очеретом берегами, з майже відсутнім витоком і притоком.
Більш детально по витоках, провівши власний аналіз становища в межах села Кобиляки і його околиць.
Урочище Вила або, як кажуть в селі, «За горою» (але це наступний яр і ближче до лісу) джерела пересохли, верхні місця джерел переорані, бережина підорана максимально, сліди від ставка вже зникли. Поряд в урочищі Шкандибовому верхній ставок кілька років не наповнюється, береги і джерела підорані далі вже нікуди. «За горою» правий крутий берег правого витоку Макшиболота орається практично до самих берегів.
Урочище Зозуля, центральний витік Макшиболото, основне джерело було за трасою Буки-Звенигородка. Внаслідок підняття труби під дорожнім полотном вище витоку джерел і поступовим регулярним розорюванням навколо джерел джерела зникли. Нижні ставки обміліли, русло річки відсутнє.
Лівий витік в районі Бандерівського ставка – всі джерела закидані сміттям людьми або замулені внаслідок близького розташування до джерел і витоків людських городів. Ставки Бандерівський і Маскальчуковий висохли, річка пересохла.
Урочище Ясенівець з боковою лівою притокою річки Макшиболото, багате на цілющі джерела і з повноводою річкою. Сьогодні джерела практично відсутні, лишився верхній ставок, нижній ставок майже замулений і практично пересихає, третій ставок, ближче до Павлівки Другої Тальнівського району давно пересох, заріс деревами, сьогодні розкорчовується, під щось готується. Під поле чи відновлення джерел і ставка? Так хочеться добавити хоч трішки якогось оптимізму. Але русло річки на Ясенівці пересохло, загорнуте і на його місці поле.
До Павлівського ставка, одного із самих повноводих раніше, давно вже не добігає вода, рівень нанесеного мулу досягнув рівня колишньої води, але все одно поля на крутосхилах ораються, прибережна зона ніким не контролюється.
За селом іще є два урочища: Трушківське і Глибокий яр. На Трушківському бере початок річка Гончарівка і тече на північ, джерела регулярно підорюються, практично пересохли, навколо двох ставків (плюс до тих дев’ятнадцяти) і сама бережина також ораються з порушенням водорегулючих дистанцій, відповідно ставки обмілілі, замулені, зарослі очеретом. В Глибокому яру колись корови в болоті топилися, сьогодні його можна перейти в будь якому місці влітку не замочивши ніг, причина та ж сама: орання у верхів’ї яру і вперте орання правого крутосхилу з боку села Ризине.
В межах села і околиць є іще різні балки, ярки із замуленими джерелами, з яких раніше витікали невеличкі потічки, становище в них аналогічне із іншими, причини ті ж самі.
Аналізуючи сьогоднішнє становище із джерелами, річками, ставками, намагаюсь зрозуміти, коли саме почалися незворотні процеси. Адже ще на початку 1950-х років через нашу річку Макшиболото не можна було і перестрибнути, після зливових дощів рівень води такий піднімався, що корови, коли поверталися із пасовиськ і переходили через річку, то виглядали з води лише їхні голови, а телятам доводилося пірнати і виринати на наступному березі. В 1954 році 10 липня після такої зливи мій дід Каюк Іван Прохорович стояв на правому березі біля вулиці Заломи, переганяв корови, зупинилося серце від осколку снаряда, якого носив під серцем з війни, впав у воду уже мертвий. Його вода забрала і віднесла в кінець вулиці, зачепився за коріння верби, там і знайшли на наступний день, як вода трохи стихла. Хто із односельців пам’ятає такою річку? Через 30-40 років після того вона ще була, але з кожним роком стихала. Чому ніхто тоді не бив у тривогу? Багатосніжні зими ще були, дощові літа були, а джерела замулювалися, пропадали. Адже в семидесятих почали масово розорювати крутосхили: тракторів побільшало, пального було «море», от і «господарювали».
Я у 1988 році почав лісникувати, ходив часто через Гарбарів яр у лісі, по дні яру ще бігла річка, не така, якою бачив буквально чотири роки тому, але ще бігла. Джерело було на окраїні лісу від ризинського поля, часто там втамовував спрагу. Коли прийняв від Яковенка Григорія Петровича ліс у 1991 році, джерела вже не було, замулилося частими паводками із мулом з поля. В 1993 році лісовий ставок, який також на окраїні лісу і приймав все, що впадало в нього з полів, був практично заповнений мулом, трактор Т-170 чистив той ставок більше місяця. Чому тоді із старшого мудрішого покоління не робили ніяких висновків?
Але в тих же важких 90-тих, коли почався розвал в сільському господарстві, кидалися оброблятися поля, насамперед крутосхили, в урочищі Вила припинилися оратися крутосхили і навіть верхні відносно рівні поля, на дні яру одразу почали відновлюватися джерела, багато моїх односельців там випасали худобу, мали це помітити. Ті пагорби були відведені під пасовиська, почали заростати степовими травами, поодинокими деревами, сьогодні дерева вирвані тракторами, наступ на джерела продовжився. Чому вони сьогодні знову розорані?
Невже мої рідні односельці досі не бачать і не розуміють, що відбувається? В криницях з кожним роком все нижче падає рівень води, багато криниць пересихають. Поки що можемо підкопати, але ж з кожним роком все глибше треба копати, а що будемо робити, коли не зможемо докопатися? Є верхній рівень ґрунтових вод, є нижній, через кілька метрів, далі глибинні води. На що розраховуємо? Викопати криницю – не дешево, викопати скважину – в рази дорожче, багато із нас зможе дозволити таке задоволення? Окрім того глибинні води не всі придатні як питні, значна частина підземних озер містять технічну воду, мало досліджені, тут вже, як повезе.
Раніше верхові джерела доглядалися пастухами, дідами, просто ентузіастами цієї справи, сьогодні їх нема.
Раніше на полях витримувалася сівозміна, кукурудзу і соняшник вирощували на одному полі раз на СІМ РОКІВ! А сьогодні цей фактор ігнорується практично всіма землекористувачами, вирощують безперервно роками на одних і тих же полях одні й ті ж культури кукурудзи і соняшнику, які саме більше висушують ґрунт, понижують рівень ґрунтових вод. Раніше крутосхили не розорювалися, на них росло рідколісся, чагарники, степова рослинність, випасалася худоба, сьогодні все сповзає в яри, балки, пониззя. Хто в цьому винен? Природа!?
Раніше були повноводні ставки, які створювали певний мікроклімат, притягували дощі, сьогодні нас оминають всі хмари. Подібне притягує подібне – це аксіома. Сухі поля, пагорби, пересохлі русла, яри притягують посуху! І так по всій Україні і по всьому світу!
2003 рік – ми проживали в селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району на нашій же Черкащині, працював у лісництві в межах сіл Сахнівка, Нетеребка, а також сіл Лука і Межиріч Канівського району. Всі згадані села розташовані на лівому березі річки Рось, береги якої розлогі, на яких люди косили після відступу весняних паводкових вод сіна, вже й тоді дехто пробував розорювати сінокоси і вирощувати різні сільгоспкультури. Проїжджаю влітку 2020 року цими селами, картина разюче змінилася, сінокоси залишилися поодинокі, зате практично все узбережжя до самих берегів розоране і вирощується КУКУРУДЗА! Про шкоду розорення берегів уже згадував, коротко повторюся: знищується водоносний басейн річки, різке замулювання самої річки, висушуються береги, забруднюється вода від застосування хімії і т.і. Чим думають люди, коли таке витворяють? Як і де вони збираються жити найближчим часом? Чому осліпли екологи, влада?
Сьогодні ще можна виправити ситуацію, якщо просто будемо ждати на «авось», завтра будемо жити в пустелі! Хто зможе вижити? Поживемо – побачимо. Хто повинен контролювати становище? Самі люди, органи місцевої лади, яким люди надають повноваження. Хто готовий мінятися і щось змінювати? Подумайте, де ви зможете жити в найближчі роки? На скільки років вистачить ваших статків для купівлі життєнеобхідної води? Де будуть жити ваші ж діти?
Для чого або ради чого живе людина? Як написано в Біблії: «І взяв Господь Бог людину, і в едемському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала.» Буття 2:15. Слово «порати» ‒ трансформоване або змінене часом висловлення «по раю йти», по раю ходити і доглядати його, тобто не просто жити, споживаючи приготоване Богом, та спати і плодитися – так живуть тварини, а в людини більш високі цілі, доглядати за раєм, садом, місцем проживання, прикрашати рай, творити, як і Батько Бог, нові творіння. Але люди чомусь забувають своє призначення, а хочуть лише користуватися природними благами, не думаючи про те, що коли лише черпати і не доглядати належним чином, то рано чи пізно ті блага будуть вичерпані, а далі як?
Давно відомо Земля і Вода живі, вони відчувають, вони пам’ятають, вони реагують відповідно. Коли людина ставиться до Землі, Води з любов’ю і опікою, живе в гармонії з природою, порає Землю і Воду, виконуючи своє призначення, вони відповідають тим же: Земля родить гарними врожаями, забезпечуючи благополуччя людини; Вода веселими джерелами виходить із Землі, наповнює струмки, потічки, річки, озера, криниці, зрошує Землю помірними дощами. Якщо ж людина забуває своє призначення, ставиться до природи лише споживацькими діями, наслідки відповідні: Земля відповідає катаклізмами, утворенням яким посприяла сама ж людина, родить бур’яни, сади заростають чагарями, хащами; Вода іде від такої людини в нижні шари Землі або ж приходить зливами і змиває все паводками. Земля і Вода можуть жити і існувати без людини, а людина без Землі і Води приречена на вимирання.
Будьмо ж дбайливими господарями на нашій, Богом даній Землі і розумними розпорядниками власного життя!
Посухи, пересихання річок відбувалося і раніше, але такі процеси відбувалися локально, сьогодні ж по всій Землі. Раніше не було такого масового безглуздого втручання людини в природу, тому й такі наслідки. На Україні існує яскравий приклад Олешківської піщаної пустелі, яка виникла лише в ХІХ столітті: як тільки люди поверталися лицем до природи, піски відступали, був період практично ліквідування пустелі; і навпаки, після бездумної господарської діяльності людини пустеля розростається швидкими темпами, особливо в останні роки після вирубування лісу, неконтрольованих пожеж і т.і.
P.S. Коротко про себе: за фахом лісівник (18 років безперервного стажу в лісовому господарстві), народився і живу в селі Кобиляки на Черкащині, сьогодні фермер, чотирнадцятий рік фермерського досвіду, свої поля принципово не орю, застосовую методи землеробства Івана Овсінського.
Я нікого не звинувачую і не виставляю себе, як зразок чи ідеал, є певні напрацювання, але в моєму житті було чимало промахів, невдач, помилок, як і в інших. Не помиляється лише той, хто нічого не робить. В кожного свій шлях, свої помилки, свої здобутки. Нас всіх такими виховала система, так як ми господарюємо, господарювали і наші діди, батьки, але далі необхідно зупинитися, зробити висновки і міняти методику господарювання, поки ще можемо змінити.
Для чого чи для кого я все це описав? Для вас, люди, мої близькі односельці. Хто ще читає, думає, аналізує, починаймо діяти, все в наших руках. Мене особисто турбує, де і в яких умовах буду жити я, моя сім’я, мій рід, а вас?
В статті не став описувати детально, як я особисто господарюю на землях, які отримав під фермерство, по різному на це подивляться: хтось скаже – вихваляється, хтось скаже – занадто малі обсяги. Так, в мене не велике фермерське господарство: шість гектар сінокосів на схилах і три гектари ріллі. Сінокоси, як і всі, спочатку обробляв, але поступово заліснюю лісосадами, натомість на рівнинних ділянках ріллі намагаюсь максимально ефективно використовувати, не за рахунок інтенсивного землеробства, а за рахунок підбору ефективних культур. Поряд із нашими землями є понад шість гектар горбів, які раніше постійно випалювалися, відколи ми тут господарюємо, слідкуємо і не допускаємо випалювання з 2007 року, за ці роки природа разюче змінилася.
Ми своїм прикладом показуємо людям, як можна господарювати. Якщо ми змогли перелаштуватися, зможуть і інші, вибору у них з часом не буде, але показувати і розповідати потрібно вже сьогодні. Тому не можу погодитися, що віз і нині там.
Повністю погоджуюся із коментарем @Любов Ільмінська, але ж людство живе і розвивається, прийде час, зробляться висновки і антропогенний вплив, не зважаючи на збільшення чисельності населення буде зменшуватися, альтернативних планів є безліч, сьогодні їм не дають ходу, але настане той час, коли людство піде іншим шляхом, використовуватиме інші джерела енергії. Сьогодні нас одиниці, завтра будуть тисячі, мільйони, тільки так ми збережемо нашу планету.
