Агробізнес хоче віджати і воду

Новопризначений міністр АПК пан Лещенко заявив, що хоче забрати під своє відновлене міністерство Держводагентство. Мовляв, нам же треба зрошувати поля на півдні і осушувати угіддя на півночі. А колеги міністра з аграрного комітету ВРУ ще навесні заявили, що хочуть також керувати Держлісагентством та Держводагентством.

Ні, ні, і ще раз ні! У часи, коли генсек ООН закликає усі країни оголосити надзвичайний кліматичний стан це було би дурістю.

Усі природні відомства — Держводагентство, Держлісагентство, Держрибагенство, Держгеонадра, Державне агенство з управління зоною відчуження — мають залишитися у структурі відновленого Мінприроди.

Спроби «віджати» на користь МінАПП «воду» відбувалися останні 5-6 років регулярно. Це мотивувалося тим, що вода – це полив, а полив – це сільське господарство, високі урожаї, експорт зерна, валюта і т.п. і т.д. Хоча насправді вода – це клімат, це водність, це срібло і золото, яке поки що майже безплатно – так, так, майже безплатно, хоча широкий загал і не схвалює зростання тарифів – тече з наших водопровідних кранів. Але привиди мільярдних інвестицій у зрошення Півдня від Світового банку або Китаю (такі проекти були і активно обговорювалися) застять очі і викликають бажання перетягнути ковдру (Держводагентство, через яке би ці гроші мали піти) на себе. Йти на поводу у аграрного відомства не можна, бо

Вода – це клімат, а не розмінна монета

Як Азаров-Янукович зламали систему природоуправління

Саме у 2012 році у регіоналів, які, як і нинішня зелена монобільшість, мали фактичну владу в усіх гілках, виникла ідея змінити 19(!) природоохоронних та суміжних законів. Над законопроектом швиденько попрацювали чиновники Мін’юсту. А представник президента у парламенті Юрій Мірошниченко реєструє ці зміни як законопроект №10-218 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні)”.

Там була купа дуже шкідливих новацій, у тому числі й передача Держлісгоспу та Держрибгоспу (так тоді ще називалися ці профільні відомства) від Мінприроди до МінАПП.

Також хотіли сплести лапті Національній Комісії з питань Червоної книги, Координаційній Раді з питань створення екомережі, Державній комісії із запасів корисних копалин та іншим важливим органам контролю та управління природними ресурсами.

Досить помилок

Комісію з ЧКУ вдалося усе ж відстояти. Це коштувало величезних зусиль багатьох людей і організацій. Було чимало колективних звернень, наприклад, від громадських організацій. Але вони не бралися до уваги тим же Мірошніченком. І лише коли одна із його помічниць організували зустріч, на якій мені, Володимиру Борейку та Сергію Межжеріну вдалося переконати Мірошніченка у недоцільності низки законодавчих новел, він погодився розглянути правки, але якщо вони будуть представлені у форматі таблиць, з якими працює Верховна Рада. Потім був аналіз цього величезного за обсягом закону, формулювання правок, консультації за Мінюстом, відстоювання кожної з цих правок на нарадах у Мірошніченка. На жаль, від колег з громадського сектору практично ніяких конкретних пропозицій не надійшло тоді, крім категоричного заперечення ліквідації облуправлінь Мінприроди. Всеукраїнська екологічна ліга діяла у свій спосіб, через депутата, з яким мала контакти у Комітеті з екополітики. Наші з Борейком та Межжеріним правки стосувалися переважно заповідної справи та живої природи, вдалося також відстояти обласні та міжрайонні підрозділи ДЕІ, право інспекторів цих інспекцій складати протоколи, право Мінприроди затверджувати розрахункову лісосіку та ще пару речей. Був ще дуже хороший круглий стіл у Верховній Раді, але він відбувся вже після дедлайну подачі правок. У цьому Мірошніченко теж був незворушний: усе що подається вчасно – обговорюється і у разі спільного бачення приймається, усе що після – «до побачення».

Можливо (і навіть, напевне), у інших учасників процесу дещо інші спогади і враження про ту історію, і кожен може і має право викласти свою версію – історія, насправді, річ дуже суб’єктивна. Але є факти, які залишаються фактами. Зокрема, той факт, що обласні управління Мінприроди таки були ліквідовані. Так, можна і треба їх критикувати за часто невисоку ефективність роботи, але як інституції вони були потрібні. Відбулися і не на краще зміни в управлінні лісами, водою, іншими ресурсами.

Пригадуючи, скільки було витрачено нервів і зусиль на усі ці перипетії і чим це закінчилося, я не хотів би повторення усіх цих переживань тощо.

Тож закликаю відповідальних осіб при ухваленні рішень про структуру природоохорони в державі думати про інтереси довкілля і громадян, а не про відомчі та особисті.

рычк