У 2018 році Росія здійснила експорт пшениці на суму 8,4 млрд доларів, при цьому ставши найбільшим у світі експортером зернових. Своїм успіхом російське сільське господарство завдячує ринковим реформам початку 90-х років, а також державним дотаціям великим латифундіям.
Єгор Гайдар, прем’єр Росії часів президенства Єльцина, а також розсудливий економіст, якого сьогодні вже немає з нами, у книзі «Загибель імперії» заявляє, що однією з основних причин занепаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) була неефективність сільського господарства. Однак йдеться не про те, що націоналізовані підприємства виготовляли за мало продуктів харчування, але про хронічну нездатність забезпечити радянське суспільство необхідною кількістю їжі. Сільське господарство, на відміну від інших галузей, не підлягало центральному управлінню та виконанню вказівок згори.
Ахіллесова п’ята СРСР
Перед І світовою війною Росія (в її тодішніх кордонах) експортувала 6-7 млн тон зерна щорічно, випереджаючи при цьому такі країни як Аргентина, Канада, Сполучені Штати Америки. СРСР був нетто-експортером зернових культур та продукції сільського господарства і за часів Сталіна. Зерно, призначене для експорту та харчування міст, було конфісковано у селян-колгоспників, що призвело не лише зубожіння, а й до голоду.
У 60-х роках ХХ століття, коли режим припинив використовувати такі жорсткі методи, СРСР ставав все більшим нетто-імпортером продуктів, серед яких було і зерно. Востаннє Союз забезпечив свої потреби зерном виключно власного виробництва в 1962 році. В 1970 році баланс торгівлі продукцією сільського господарства був від’ємним і складав 3.654 млн доларів (вартість долару станом на 2000 рік), в 1980 – 27.615 млн доларів, а в 1990 – 20.979 млн доларів. З 1975 року був теж нетто-імпортером зернових (раніше це теж ставалося, але за гірших часів). В 1980 році від’ємний баланс у торгівлі зерновими становив 9.591 млн доларів, а за рік аж 13.045 млн доларів.
СРСР залежав від імпорту зернових культур, який надходив з країн, що мали тісний зв’язок зі США.
Не заважаючи на прийняті в рамках націоналізації сільського господарства «реформи», а також врожаї, які інколи вдавалися досить непоганими, до кінця свого існування СРСР був залежний від імпорту зерна. Очевидно, що це ставило Союз в невигідне становище, оскільки товар надходив з країн, що перебували у близьких стосунках зі стратегічним супротивником – Сполученими Штатами. Крім цього валютні резерви СРСР були невеликими і їх вистачало лише на обслуговування поточного товарообігу.
Влада, розуміючи, що відсутність запасу продуктів харчування у містах є причиною суспільного напруження, інвестувала в сільське господарство непропорційно великі кошти. У 70-80-х роках близько 20% інвестиційних витрат було виділено на сільське господарство. Однак головною проблемою були не погані врожаї, а неефективна система дистрибуції та негнучкі ціни, які не відповідали попиту, що зростав разом з переїздом населення до міст. Обов’язковою була талонна система купівлі продовольства, така ж як у Польщі 80-х років ХХ століття.
В останні роки існування СРСР зернова проблема загострилася. В 1990 році врожай був рекордно високим – 218 млн тон, але план закупівлі зерна був виконаний лише на 72%. Влада мала два шляхи вирішення цього питання – посилити репресії проти колгоспників, які не здійснили поставку зернових, та проти місцевої влади і тих, хто не вислав зерно до контрольованих Москвою зерносховищ; або наважитися на ринкову реформу. Після розпаду СРСР реформа стала єдиним логічним вирішенням проблеми.
Реформа сільського господарства
На П’ятому Конгресі Народних Депутатів, який відбувся у жовтні 2001 року, президент Російської Федерації Борис Єльцин сказав: «Головним завданням зими, що наближається, є приватизація об’єктів, що служать селянам, перш за все це мережі дистрибуції та заготівлі». Також президент оголосив приватизацію колгоспів та радгоспі (державних аграрних господарств).
27 грудня 1991 року президент видав декрет «Про невідкладні дії з метою здійснення аграрної реформи в РРФСР». Відповідно до нього працівники кооперативних та державних підприємств мали протягом двох місяців прийняти рішення про форму їхнього реформування: товариство, асоціація чи кооператив. Аж 87% господарств не прийняли жодного рішення, пояснюючи це тим, що вони надають перевагу попереднім формам управління.
Колгоспи та радгоспи формально стали акціонерними товариствами, товариствами з обмеженою відповідальністю або кооперативами. Вони передавалися (зазвичай повністю) працівникам та пенсіонерам. Підприємства й надалі діяли так, як за радянської системи. Уряд наклав десятирічний мораторій на купівлю та продаж приватних земельних угідь.
Головною перешкодою для нових фермерів була відсутність грошей на закупівлю знаряддя праці, добрив та насіння. В умовах гіперінфляції 1992-1993 років отримання банківських кредитів на фінансування нових підприємств було неможливим. У Росії не було традиції володіння приватними підприємствами і через це бракувало кваліфікованих кадрів, які змогли б ними розумно керувати. Колишні колгоспники зазвичай надавали перевагу переїхати до міста, ніж користуватися отриманою у власність землею без відповідного обладнання та капіталу.
Важливими правовими актами, що модернізували сільське господарство Росії, був Земельний Кодекс та закон про торгівлю сільськогосподарською землею від червня 2002 року. Право на власність землею, обмежене стосовно іноземців, стало поштовхом для розвитку ринку нерухомості та іпотечного кредиту. Революційним в умовах російської реальності було рішення про дозвіл торгівлі землею – як індустріальною, так і сільськогосподарською. Аграрні реформи початку 90-х років мали більшою мірою формальний характер – замість колгоспів та радгоспів з’явилися інші юридичні суб’єкти, однак фактично користування землею залишалося колективним; в свою чергу Земельний Кодекс зробив можливим та фізично полегшив передачу землі приватним особам.
На сьогоднішній день у російському сільському господарстві функціонують три типи господарств: агрохолдинги, родинні господарства (які працевлаштовують робочу силу) та селянські господарства, які не наймають працівників. Останні – більшою мірою присадибні ділянки, які існували й у системі колгоспів.
Латифундизація
Панівною формою у сільському господарстві є великі холдинги. На думку науковців з Центру агропродовольчої політики Російської академії народного господарства та державної служби при Президенті Російської Федерації (RANEPA), в Росії триває накопичення землі в руках фізичних та юридичних осіб. Зростає також і кількість та участь у товарному виробництві фірм, які не мають права власності на землю, якою вони користуються.
20% найбільших російських аграрних підприємств (0,1%) володіє 13,6% орної землі.
У 2016 році близько 12.200 (62,3%) аграрних підприємств, внесених до бази даних Міністерства сільського господарства не володіло землею, а 1.779 аграрних підприємств (9,1%) володіло майже всією землею, що використовувалася. 20 найбільших аграрних підприємств (0,1%) має у своїй власності 2,4 млн гектарів орної землі (13,6%).
Паралельно зі створенням латифундій проходить і процес концентрації активів та капіталу. В 2016 році 100 найбільших аграрних підприємств (0,5%) володіло 29% всіх активів аграрних підприємств у країні. Вони отримали 57,9% усіх інвестиційних кредитів, а на 95% тих, що залишилися, припало заледве 12,4% від загальної суми кредитів.
Монополізації аграрного ринку великими фірмами сприяє елімінація малих та середніх підприємств, що в свою чергу є причиною структурних обмежень для розвитку сільських територій. Це прирікає їх на стагнацію та остаточно сповільнює зростання в аграрному секторі.
Наявність великих підприємств не гарантує зростання доходів мешканців села. Плоди від збільшення обсягів продукції, досягнуті завдяки можливості доступу до державних дотацій, пожинають перш за все власники та керівництво; вони їх отримують у формі дивідендів та високих прибутків.
Найбільшими аграрними холдингами в Росії є Продімекс, Агрокультура, Міраторг, РусАгро, Агрокомплекс ім. Н. Ткачова, Волго-Дог Агроінвест, Авангард-Агро, RZ Agro + Степ, Василина, РостАгро, Іволга-Холдинг. Останній у 2013 році керував 1,5 млн гектарів землі в Росії та Казахстані, що робить його одним з найбільших у світі власників орної землі.
Всі холдинги контролюються олігархами, які впливають і на інші галузі економіки. Вони користуються державними дотаціями, а також мають доступ до пільгових кредитів. Деякі крупні аграрні фірми звинувачуються у тому, що вони залякують дрібних фермерів та забирають у них землю. Прикладом цього є Міраторг – найбільший російський виробник та експортер м’яса. Фірма належить двом зареєстрованим на Кіпрі фірмам братів Линник. Вони розпочали діяльність в 90-х роках, імпортуючи сухе молоко з Голландії. Міраторг отримав велику позику з державного банку після того, як його відвідав Володимир Путін – тогочасний прем’єр.
Позитивні наслідки санкцій
В березні 2014 року Європейський Союз, Сполучені Штати та ряд інших країн наклали на Росію санкції у відповідь на анексію Криму та агресивну військову діяльність на сході України. Сільське господарство Росії виграло від цього двічі. По-перше, рубль втратив близько 30% своєї вартості, у зв’язку з чим зросла конкурентоспроможність російської продукції, у тому числі й сільськогосподарської.
По-друге, у відповідь на санкції Заходу 7 серпня 2014 російський уряд наклав обмеження на імпорт деяких товарів з США, Європейського Союзу, Норвегії, Австралії та Канади. Ембарго на імпорт продовжувалося тричі, останній раз 26 червня 2019 і триватиме до кінця 2020 року. Воно охоплює імпорт фруктів, овочів, молочної та м’ясної продукції.
Згідно з даними Міністерства сільського господарства імпорт продуктів харчування до Росії за останні 5 років упав на 31,2% – з 43,3 млрд доларів у 2013 році до 29,8 млрд доларів у 2018. В цей час експорт сільськогосподарської продукції виріс з 16,8 млрд доларів до 25,8 млрд доларів. Вартість експорту російського сільськогосподарського сектору вища ніж оборонної промисловості. Росія надалі має від’ємне сальдо в торгівлі продуктами харчування, але за останні роки воно значно зменшилося – з 26,5 млрд доларів до 4 млрд. Російський уряд прогнозує, що протягом наступних кількох років у торгівлі сільськогосподарською продукцією буде надлишок.
Виштовханих з російського ринку закордонних виробників замінили державні
Державні виробники виштовхали з російського ринку закордонних; при цьому, скориставшись девальвацією рубля, вони збільшили експорт. Росія стала найбільшим у світі експортером пшениці, а також вагомим експортером риби та соняшникової олії.
У 2000 році країна експортувала півтори тони зерна, а у 2018 році вже 55 тон. Згідно з Департаментом сільського господарства США (USDA) цьогорічний врожай пшениці складає 77 млн тон пшениці і 38,4 млн тон зернових кормів: кукурудзи, сорго, ячменю, жита, вівса та проса.
Прогнози російського Міністерства сільського господарства є дещо вищими. Врожаї дадуть змогу експортувати від 42 до 46 млн тон пшениці. У 2016 році було запроваджено нульове мито на експорт пшениці й у червні 2019 російський міністр сільського господарства Дмитро Патрушев заявив, що, зважаючи на достатні врожаї, підвищення цін на вивіз зерна не передбачається.
Російські товари мають безмитний доступ на ринок усіх країн СНД (за винятком України), Сербії, Чорногорії, а також В’єтнаму. Ведуться також торгові переговори з Іраном, Єгиптом, Індією, Сінгапуром та Кореєю, які теж мають спростити систему експорту російської сільськогосподарської продукції.
Сприяє сільському господарству РФ і торгова війна між США та Китаєм. Останній протягом тривалого часу був найбільшим споживачем американської сої. У рамках санкцій проти США китайці відмовилися від імпорту зі США і тепер купують сою в інших країн, серед яких є і Росія. Відповідно до Міністерства сільського господарства експорт сої в Китай до 2024 року збільшиться щонайменше до 600 млн доларів.
Китай також імпортує російську пшеницю. У 2018 році аграрний товарообіг між Китаєм та Росією склав 725 млн доларів і зросли на 28,2% у порівнянні з 2017 роком. Росія не зупиняється і хоче збільшити його у десять разів протягом наступних кількох років. Окрім Китаю зерно та інша сільськогосподарська продукція продається до Єгипту, Туреччини, В’єтнаму, Судану, Нігерії, Бангладешу.
У південних регіонах Росії панує сприятливий для сільського господарства клімат
Росія займає одне з перших місць у світі за площею сільськогосподарських ґрунтів, що не є дивним для країни з найбільшою територією. На півдні європейської частини та на півдні Сибіру розташовані безкрайні простори надзвичайно родючої землі. В південних регіонах панує сприятливий для сільського господарства клімат. У Сочі вирощують чай, на Кавказі виноград, з якого потім роблять вино. На півдні, наприклад, на Кубані, рослинництво є дуже прибутковим бізнесом, незважаючи на великі коливання температур між зимою та літом.
Потенціал сільського господарства Росії на разі не використовується повною мірою. Мільйони гектарів землі, що за радянських часів використовувалися колгоспами і радгоспами, сьогодні не обробляються. Своєрідною перепоною для розвитку сільського господарства виступає погано розвинена інфраструктура, прикладом якої є мала місткість силосних веж та зернових терміналів у портах. Велика кількість сільськогосподарських угідь знаходиться далеко від портів і без добре налагодженого транспортного сполучення не зможе виготовляти продукцію на експорт. Тим не менше нинішня ситуація кардинально відрізняється від часів СРСР, коли потужна імперія не могла прогодувати своє населення.
