Право на самооборону с точки зрения закона

Проблем граждан Украины, связанных с оружием не просто много, их и перечислить-то трудно. Но в последнее время мне на глаза все чаще попадаются заметки, где людей осуждают с формулировкой «превышение пределов допустимой самообороны». Вопрос закона, безусловно, значительно шире, тут и процедура получения разрешений и релоадинг и многое-многое другое, но сегодня про самооборону.

Сперва матчасть:

Конституція України, стаття 3: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Кримінальний кодекс України, стаття 36, пункт 2: «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади».

Кримінальний кодекс України, стаття 36, пункт 3: «Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 (Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) та 124 (Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) цього Кодексу.»

Даже оставляя в стороне саму формулировку – «умышленное причинение посягавшему тяжкого ущерба, который явно не соответствует опасности посягательства или обстановке защиты», ущербную в корне… На вас напали, вы защищаетесь. Нет в стране ценности выше, чем жизнь и здоровье гражданина и каждый имеет право на самооборону.

Но в то же время пункт 3 статьи 36 Криминального кодекса Украины по сути конфликтует как со статьей 3 Конституции Украины, так и с пунктом 2 статьи 36 Криминального кодекса Украины, не делая разницы между нападающим и защищающимся.

И тут мы приходим к двум бедам:

• власть не желает внести в Криминальный кодекс правки, которые бы подтвердили статью 3 Конституции и безусловное право граждан на свою защиту;

• украинских граждан судят нынешние украинские судьи (да-да, те самые, с бриллиантами в качестве аквариумных камешков, с опытом посадки майдановцев, и прочим).

Таким образом, мы имеем ситуацию, в которой группа людей наделена правом не только превратно трактовать законы, но и решать судьбы людей, которые защищают себя и других от преступников. И в этой ситуации возникает вопрос – а судьи кто?

Имеют ли моральное право трактовать закон и решать судьбы граждан Украины люди, которым не доверяет большая часть граждан Украины? Нормально ли в условиях несовершенного закона, позволять трактовать его еще менее совершенным людям?

Я не юрист, я могу только прочесть записанные черным по белому статьи закона и видеть, что они написаны не в пользу тех граждан, которые защищали себя. И я предлагаю задуматься о том, что тут может быть 2 решения: Криминальный кодекс, написанный так, чтобы всегда защищать гражданина, который защищает себя и других или… честные судьи. Как вы думаете, какое решение проще осуществить?

P.s. Как мне кажется, преступник априори должен быть вне закона, поскольку сам ставит себя в такое положение. А его жизнь и здоровье никак не может равняться жизни и здоровью законопослушного гражданина, на которого он нападает.

Источник

В Україні немає закону про обмеження цивільного обігу зброї, а отже і не може бути відповідальності за “незаконне” володіння нею;

– існують незаконні, але суто технічні перешкоди для реалізації вашого права на придбання та володіння зброєю як річчю.

Найперше почнемо з нашого базового розуміння, що в Україні немає закону, який обмежує цивільний обіг зброї. Нагадаємо, що тільки законом (ст. 92 Конституції та ст. 178 Цивільного кодексу) може бути обмежене право цивільного обігу речей, зокрема і зброї.

Саме законами обмежене право цивільного обігу тютюну, алкоголю, наркотиків, радіоактивних речовин тощо, а от щодо зброї такого закону немає. Це, власне, і підтвердила відповідь Мін’юсту на наше звернення щодо скасування державної реєстрації Наказу МВС №622 .

Звичайно, ми передбачали негативну реакцію, але розраховували, що можливо міністерство нас поправить і знайде  хоч якийсь віддалений закон. Проте не маючи гідного аргументу, вони, як за останню соломинку, тримаються за підзаконний акт, зазначаючи, що він – чинний (емоційно близьке до аргументів попереднього “гаранту” Конституції про власну легітимність 😉 ).

Будь-хто може переконатися, що Постанова Верховної Ради від 17.06.1992 року є підзаконним актом, бо прийнята на виконання ст. 13 Закону УРСР “Про власність”. В цій постанові про це прямо і написано. А от сам закон “Про власність” втратив чинність ще в 2007 році (хоча деякі юристи наполягають, що він втратив чинність ще в 2004 році).

Виникає закономірне запитання: якщо немає закону, який обмежує цивільний обіг зброї, чому ж тоді ми не можемо вільно придбати пістолет в магазині? Вся справа в тому ж підзаконному регулювання.

Читать далее