Народный блоггер

Статус УПЦ: факти і вигадки

З-поміж усіх інформаційних приводів, які сьогодні зустрічаються в публікаціях зі змістом проти Української Православної Церкви, досить часто піднімається питання статусу УПЦ. Вороги Української Православної Церкви називають Її «московською», «структурним підрозділом РПЦ», «МПвУ». Однак, що саме регулює статус Церкви, як незалежної? Яка різниця між автономією і автокефалією? І чи може Церква вважатись незалежною, якщо вона не автокефальна?

Визначальним документом, який регулює статус Української Православної Церкви, є Її Статут. Статут є універсальним документом і наявний в кожної юридично зареєстрованої організації. В ньому прописана офіційна назва установи, положення про керівні органи, роз’яснення про діяльність організації, тощо. Фактично, статут – це паспорт організації.

Отже, відкриваючи Статут Української Православної Церкви ми читаємо наступне: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої» (Р.1; П.1). Що це означає? Перед тим, як розібрати цей пункт Статуту, необхідно нагадати, що такий статус УПЦ отримала в 1990-му році, згідно рішення Архієрейського Собору РПЦ, який відбувся 25-27 жовтня того ж року.

Гарне роз’яснення цьому пункту Статуту УПЦ дала в свій час особа, яка колись очолювала цю Церкву, а тепер – гонить Її. Йдеться про екс-митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенко), який казав наступне: «Самостійність в управлінні означає, що всі питання, які стосуються церковного життя в Україні, вирішуватимуться Священним Синодом УПЦ, собором її єпископів та собором Української Церкви… Наша Церква є законною, канонічною, єдиною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо благодатним, канонічним шляхом, яким повинна йти кожна Православна Церква… Крім того, є й інша – господарська та фінансова діяльність, справи милосердя, й духовної освіти. І в цьому ми тепер також незалежні від Московського Патріархату». («Православний вісник» №1, 1991. С.6-10)

Дивно сьогодні чути від вище згаданої особи слова про те, що УПЦ є залежною від Московського патріархату, адже в 1991-му році, коли він роз’яснював статус УПЦ журналістам, незалежність очолюваної ним Церкви не здавалась йому неіснуючою.

Однією з характерних рис незалежності тої чи іншої Церкви є наявність Священного Синоду, який би регулював Її діяльність. Пункт 2-й Статуту УПЦ свідчить наступне: «Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України» (Р.1; П.2). Читаючи цей пункт Статуту УПЦ, є доволі незрозумілими претензії окремих осіб, які стверджують про те, що Українська Православна Церква «керується з Москви». Логічно припустити, що якби подібна ситуація мала місце, тоді це було би прописано в Статуті УПЦ, а у вище наведеному пункті можна було би знайти слова про те, що Собор єпископів та Священний Синод УПЦ, наприклад, підзвітні Патріарху Московському або ж щось, на кшталт – «всі рішення Собору єпископів та Священного Синоду УПЦ повинні затверджуватись Собором єпископів РПЦ…». Однак, як можна бачити, нічого подібного в цьому пункті Статуту УПЦ немає.

Знову таки, саме на цьому наголосив екс-митрополит Філарет (Денисенко), коли казав про те, що: «всі питання, які стосуються церковного життя в Україні, вирішуватимуться Священним Синодом УПЦ, собором її єпископів та Собором Української Церкви».

Між іншим, саме цей пункт є запереченням тим з УПЦ КП, хто сьогодні стверджує про те, що Харківський собор в 1992-му році було скликано незаконно, бо на ньому не було Предстоятеля. Предстоятель УПЦ не є повнотою влади в Церкві, тому претензії на «незаконність» Харківського собору є абсолютно безпідставними.

Є в Статуті УПЦ два пункти, до яких представники «Київського патріархату» мають найбільше запитань. Це пункти – 3-й і 5-й. Варто було би окремо обговорити ці частини Статуту УПЦ, для того, аби знайти відповіді на наявні запитання.

Отже, пункт 3-й Статуту УПЦ каже, що: «Українська Православна Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (Р.1; П.3). Про що йдеться в цьому пункті? Звернемось за роз’ясненням до екс-предстоятеля УПЦ Філарета (Денисенко): «…ми маємо канонічні та молитовні зв’язки з Московським Патріархатом, а через нього – з усією Вселенською Православною Церквою, тобто ми складаємо ту єдину Православну Церкву, яка існувала від апостольських часів. Наша Церква є законною, канонічною, єдиною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо благодатним, канонічним шляхом, яким повинна йти кожна Православна Церква» («Православний вісник» №1, 1991. С.6-10).

Так, Українська Православна Церква не є автокефальною. Саме про це свідчить даний пункт Статуту УПЦ. УПЦ є Церквою з правами широкої автономії. Однак, в чому різниця між церковною автокефалією і автономією?

Сайт wikipedia.org чудово та вичерпно відповідає на це запитання. «Автокефалія (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) — це статус помісної церкви, як частини Вселенської Православної Церкви.

Автокефальна Православна Церква — це помісна Православна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви). Як і автономна Церква, вона є незалежною і самостійною в управлінні частиною Вселенської Православної Церкви. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншою Православної Церкви.

Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що Предстоятель автономної Церкви, після обрання, має бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков».

Отже, вся різниця між автокефалією і автономією полягає лише в тому, що Предстоятель, обраний Архієрейським Собором автономної Церкви, повинен бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков. Подібна ситуація має місце і в УПЦ. Дійсно, Предстоятель, який обирається Архієрейським Собором УПЦ, затверджується Предстоятелем РПЦ. Однак, як показує практика, це затвердження має скоріше символічний характер, оскільки жодного разу в історії УПЦ не відбулось зворотнього. Тобто, Московський Патріарх, — а за період історії незалежної УПЦ такий вже другий, — завжди підтримував рішення Собору УПЦ.

Чому Українська Православна Церква не є автокефальною? Цьому є кілька причин. В першу чергу – традиційно автокефалія повинна надаватись Церквою-матір’ю за згодою усієї Повноти Православ’я, тобто – інших Помісних Церков Світу. По-друге, бажання автокефалії повинне бути виявлене усією Церквою, чого сьогодні в УПЦ немає. В Церкві всі питання вирішуються соборно, а отже, — якщо не вся Церква прагне автокефалії, отже, як казав покійний, блаженної пам’яті Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), вона «ще не на часі». Також варто зауважити, що церковний розкол, який до цього часу наявний в українському Православ’ї теж є суттєвою перепоною для здобуття статусу автокефалії УПЦ.

Та чи заважає відсутність автокефалії незалежності та самостійності УПЦ, яку було даровано Їй в 1990-му? «Ці рішення (про надання нового статусу УПЦ, — авт.) Архієрейського Собору (РПЦ, — авт.) свідчать про те, як сердечно піклується про нас Свята Мати Церква. Надавши незалежність і самостійність в управлінні, Мати Церква не залишає нас без своєї молитовної опіки, і ми – її діти – нерозривно єднаємося з Нею і всією Вселенською Церквою… Українська Православна Церква буде керуватися Божественними і священними канонами і тією багатою спадщиною та звичаями, які прийняті Нею від Святих отців Святої Вселенської Православної Церкви. Здійснюючи своє служіння, наша Церква завжди йшла і буде надалі йти дорогою праведного Авеля, а не дорогою Каїна, на яку хочуть штовхнути Її антицерковні сили», — казав колись екс-митрополит Філарет (Денисенко). Ніщо і ніхто сьогодні не стоїть на заваді самостійному життю Української Православної Церкви!

Так, Українська Православна Церква є самокерованою частиною РПЦ, про що говорить пункт 5 Статуту УПЦ: «Українська Православна Церква об’єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії і є самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (Р.1; П.5). Однак, виходячи з вище зазначених пунктів Статуту, говорити про те, що УПЦ в чомусь залежить від РПЦ було би несправедливим.

Якщо провести аналогію зі світськими організаціями, в яких існують відносини керування-підпорядкування, то можна упевнитись у тому, що нічого подібного у відносинах між РПЦ та УПЦ не існує. В будь-якій світській організації підпорядкування означає те, що керівник цієї організації може встановлювати правила поведінки працівника, притягувати його до дисциплінарної відповідальності, обмежувати його фінансування, а у разі невідповідності працівника займаній посаді — звільняти його. Московська патріархія не може робити нічого з переліченого — ані впливати на призначення чи переведення на спокій єпископів, ні звершувати церковний суд над духовенством УПЦ, ні втручатись у фінансові справи Української Православної Церкви. Опонентам УПЦ не залишається нічого іншого аніж апелювати до «теорії змови» і вигадувати якісь ефемерні і бездоказові форми залежності УПЦ від РПЦ — чи-то психологічні, чи-то корупційні. Щоправда, вони ніяк не можуть визначитися, чи УПЦ постачає гроші РПЦ, чи, навпаки, РПЦ дає гроші УПЦ. Вочевидь, ці дві несумісні тези якимось чином одночасно існують в уяві противників УПЦ. Втім, усі звинувачення з боку УПЦ КП є вкрай ірраціональними і суперечливими, а іноді просто неправдивими.

Взагалі, можна багато говорити про залежність/незалежність УПЦ, однак саме Статут дає нам чітке визначення та відповідає на усі суперечливі запитання, щодо статусу УПЦ. Якщо ж хтось може заперечити Статут УПЦ, тоді, за логікою цих людей, можна заперечити статут будь-якої організації, посвідчення будь-якої особи чи навіть Конституцію будь-якої з існуючих держав.

Джерело

Ссылки по теме:

Related Articles