Народный блоггер

Ющенко: чому ні?

Ющенко на Сорочинцах 2009

Маячня – ця слово, вживане не тільки в медицині: у розмовному лексиконі воно означає те, що не вбудовується в стереотип, що вже устоявся.

Особисто для мене, звичайного виборця з колишнього ющенківського електорату, Ющенко перестав існувати як політик в одну мить якогось телеефіру, під час якого він відчитав літнього дідуся, що напав на нього з критикою: мовляв, як ви собі дозволяєте так розмовляти зі своїм президентом? Певно, що сам президент цієї миті був упевнений, що здійснює чергову виховну міру для якогось «маленького українця», але виглядало це відразливо. Через те що президенти – вони приходять і уходять, і ніхто в Україні, обираючи їх, не дає їм права зверхньо дивитися на будь-кого зі своїх виборців, а заповідь про повагу до батьків, моральну настанову про поважне ставлення до старших себе ніхто не відміняв і не відмінить, навіть для президентів і навіть для Ющенка.

Узагалі, хто подарував Вікторові Ющенку цю ідею, що він мусить саме так, принаймні, як це виглядає — зверхньо й безповажно до українців, здійснювати «просвітницьку» діяльність?

У самому просвітництві, звісно, немає нічого поганого, але те, що президент постійно вчить українців з телеекранів, і те, в який безапеляційний, полишений можливості суперечки, реальної дискусії, спосіб він це робить, демонструє те, що він ставиться до нації як до людей, які не розуміють, порівняно, мабуть, з європейцями чи американцями, чи то навіть із росіянами, певних речей.

Тобто, виходить, те, що українці в більшості своїй мають вищу освіту, для нього не є аргументом за їхню освіченість і гідність чути інший тон. Отже, або дійсно освіта в нас, принаймні, з точки зору президента, якась ну дуже недостатня, але люди цього не визнають, а тільки політики, які взяли мову розмовляти з людьми, як із дурнями, тоном «для невротиків і ідіотів», розжовуючи очевидні, аксіоматичні речі, або ж у керманича є ще якісь причини для використання саме такого, зверхнього тону під час спілкування з українцями.

Складно собі уявити, як поставився, наприклад, глибоко інтелігентний телеведучий із Росії Євгеній Кисельов до панібратського президентського звертання до нього «Женя» під час телеефіру з президентом 25 січня. Це «Женя» повинно було апелювати в уяві «маленьких українців» до чого? До того, що серед них є на порядок освіченіші за них журналісти, які — на короткій нозі з президентом? Це могло би так виглядати, якби в пана Кисельова була можливість у відповідь звертатися «Вітя», але чомусь здається, що якби й була б, він, через банальну свою «лукашінську» інтелігентність так звертатися би не став.

Хоч до президента, хоч до премʼєра, хоч до кого в телеефірі, бо таке звертання тому й ріже слух, що називається панібратством, похлопуванням по плечу, яке аж ніяк не ілюструє демократичності й відкритості в поведінці. Принаймні, українці мають традиційні, давно, до Ющенка, сформовані правила ввічливості – невже й щодо них треба «перенавчати», «перебудовувати» щось, вводити якісь нові, невідомо на чому угрунтовані, правила? Звертання без по-батькові – так, це сучасно й це по-європейському, так зручно; але звертання на коротке імʼя до найвідомішого, заслуженого журналіста в національному телеефірі – це зверхність і фамільярність. Вихована людина, тим більше вихований президент, не демонструє свою повагу до когось вибірково – до цього так, а до цього – ні; вихована людина, особливо публічна й ньюс-мейкер, демонструє свою повагу до кожної людини, а з тими, кого не поважає, принаймні, не спілкується. Отже, контекст «Жені» — явище одному Вікторові Ющенку відомих освітніх і виховних висот.  

До того ж, сама форма мовлення: від цих «перша теза», «друга теза» і гіпнотичних розмахувань руками аудиторія за пʼять років уже втомилася. Чи звикла? Як вважаєте? Адже ж аудиторія ніколи не чує людської, послідовної мови президента, а завше тільки технологічне «розжовування» — говоріння меседжами, які побудовані таким чином, що не стимулюють слухача до обмірковування, а тільки до сприймання: усе сказане вже подається структурованим, і обдумувати в президентських промовах просто нічого – або сприймаєш, або ні, або – або. Так само ми самі розмовляємо з трьохлітніми дітьми, з якими жертвуємо щирим спілкуванням через побоювання, що вони «не здатні» сприйняти більш складну, нехай і щиру й мудру мову. Те, що ми чуємо від президента, виглядає жувальною гумкою з однакових впливових меседжей, які через певні періоди тільки трохи модифікуються, аби виглядати актуальними. Замість того, аби підвищувати рівень речі слухачів, президент його принижує — промовляє до них як до неспроможних міркувати, а тільки беззаперечно сприймати. І виходить, що ті, хто не хоче сприймати ці меседжі, президентом в «Україні Ющенка» не мисляться, бо до них цей президент не звертається, не знаходить слів, нічого не каже, ніби таких людей нема в країні а чи на якісь слова вони чомусь не заслуговують.

Ось наприклад, у грудні була й інша цікава трансляція президентської промови. Прислуховуючись краєм вуха, відмічала собі, що такі правильні речі, усе ж таки, каже президент – про націю та її становлення, про мову… Аби сприймати ці речі, необовʼязково бути саме україномовним українцем: це класичні речі, формулювання кращого досвіду демократичних країн — як мінімум, азбучні істини розвитку народів, демократій… Сприймаю цю промову, як говоріння про очевидне й почуваюся повністю згідною майже зі всім – мої російськомовність і російськокультурність не заважають мені аж ніяк, бо президент каже речі, відомі будь-якому сучасному гуманітарію, який цікавиться поступом соціальних процесів. Слухаю – подобається. Думаю: а ну подивлюся, перед ким це він? А виявляється – це він на конгресі українських націоналістів…

Як сприймати те, що з докладною розмовою про українську націю, про мову, про їхнє становлення Віктор Ющенко йде не до цієї нації, а вірніше б усе ж таки сказати — до свого народу, а на конгрес, яким би він не був, але – маргінальний? А нації все там сказане лише транслює через телеканал? Чому він не йде з цим у київську школу, до вчителів? Чому не на зустріч із молоддю в Спілку письменників? Чому – туди, де сприймуть усе теє завідомо? Туди, де все це сказане не потребуватиме обговорення, навіть суперечки? Чому, якщо очевидно, що те, що промовляється – речі, вже давно відомі, в принципі, багатьом освіченим людям, у якій би європейській країні вони ні жили, речі, придумані аж ніяк не паном Ющенком, а сформульовані світовою культурною традицією – чому ж президенту так ніяково говорити про них із загалом? Адже ж уже й рейтинг – не завада, тим більше що сам президент тепер усюди повторює, що треба махнути на ті рейтинги рукою? До того ж, що він сам вкладає в поняття «нація», президент при тому не пояснив. А це важливо. І логічніше, з точки зору просвітництва, спочатку б поговорити про прості речі й дійти в народі згоди, перш ніж говорити про складні. А прості речі – це й є ось ці самі поняття – наприклад, чи мислить президент у цьому слові «нація» увесь народ, український за громадянством, незалежно від походження? І якщо так – яким чином президент посприяв розвитку діаспор, у тому числі й російській, в Україні? Чи налагодив співпрацю з розвитку російської діаспори в Україні з російським президентом?

Потім, свобода слова. Ця цінність проголошена не паном Ющенком, а українською Конституцією. І міра її реалізації пізнається, звісно, у порівнянні, а не в телеефірних нагадуваннях про неї. І що ж ми маємо на ділі? Так, за пʼять років відносно трохи менше стали хамити журналістам. А знаєте, чому? Тому що чиновники за цей період просто перестали із журналістами спілкуватися! «Утвердження» свободи слова відбулося точно за популярною зараз фразою, що з будь-якої ситуації є два виходи. Що можна зробити, коли свобода слова потрібна, але непотрібна? Коли вона потрібна для декларації, аби зовні виглядало, що в родині все добре, проте всередині декому її зовсім не треба? Та дуже просто: свободу слова оголосити, але можливості доступу журналістів до джерел інформації мінімізувати – тобто, не журналістів контролювати, а джерела, звідки інформація йде, і золотий ключик у вас у кишені. Київським чиновникам просто заборонили давати журналістам коментарі – і таким чином уся офіційна інформація виявилася контрольованою кількома основними столичними ньюсмейкерами.

Послідовність передачі досвіду в ЗМІ майже перервалася – багато досвідчених, професійних журналістів за ці пʼять років розчинилися в коловороті подій, переключилися на якусь іншу діяльність, не бажаючи брати участь у тому, що суперечить їхнім поглядам і принципам школи, у якій їх навчали, а на їхнє місце прийшли або молоді журналісти — не кияни, не налаштовані підходити до «київських» тем із серцем, зорієнтовані на прагматичний підхід до роботи, або взагалі не журналісти, і таке стало нормальною практикою в сучасних комерціалізованих ЗМІ. Тобто, за розмовами про свободу слова за ці роки в країні стався завершальний виток комерціалізації мас-медіа, який своєю ходою розчавив муніципальні та інші некомерційні, дотовані газети. Влада, принаймні, доволі цинічно звільнила бюджети від такого роду «баласту». Незважаючи на те, що цей «баласт» був, узагалі-то, і для міста, і для країни вагомим культурним шаром і мовним прикладом.

І все це все одно колись доведеться відновлювати, відроджувати – для того, щоб віднайти цей перерваний досвід, повернути собі українську журналістську школу, у тому числі, жанрову, зараз, за ці пʼять років, на великий відсоток замінену західним «ньюсом» та таким поданням інформації в пресі, яка всіма силами розучує українців мислити. Щоб натомість вони, українці, безмовно сприймали трансльовані в газетних і телемедійних текстах на «дві тисячі знаків», у «контенті» меседжі, які не стимулюють до обмірковування їхнього змісту, так само, як і президентські речі. Меседжі, на написання яких можна видресирувати буквально будь-кого, незалежно від рівня його мовлення й освіти. Ми можемо говорити щось про якість картинок у газетах, але не текстів: людей привчили до читання певних обсягів таким чином, що люди стали майже нездатні прочитати газетний текст завбільшки за абзац. І видання, які пишуть більші тексти й продаються притому за більшу, аніж популярні газети, вартість, сприймаються як маргінальні, «для кіл», для «каст», «для певної аудиторії читачів», але дуже-дуже вузької, і, якщо хочете, «більш розумної» за решту. А решта має читати меседжі. І решті ще й кажуть, що винувата в цьому вона сама, бо ж не хоче думати й залюбки теє читає.

У «вищих» політиків, спікерів інформаційні джерела також стали контрольованішими – коментарій перетворився на майже єдиний жанр журналістської творчості, «посунувши» повноцінні репортажі, справжні аналітичні статті, нешаблонні інтерв’ю, незалежні рецензії й мовчимо вже про нариси, а отже, говоріння політиків возвеличилося в основний пріоритет, тобто, офіційна інформація – це те, що вони самі скажуть, навіть якщо це є нісенітницею або піаром, або просто настроєм. Журналістів старанно розучили працювати з документами, перевіряти — не точність фрази ньюс-мейкера, а правдивість змісту… І журналісти дружними рядами просто увійшли в такий спосіб у владне коло, замість того, щоб іти за своїм покликанням і залишатися в опозиції до всього цього говоріння, здійснювати підручникові функції критики й контролю…

До того ж, не секрет, що в Києві за правління Ющенка були викорінені традиційні муніципальні газети, точніше, назви були збережені, але все, що під і за назвою – зміст видань, стиль роботи, досвідчені редакційні колективи, традиції, школа – було утилізоване як непотріб. Ось «Вечірній Київ», який при попередньому мері хоч як і те вмудрявся писати своє й хоч як критикувати омельченківську владу й діяльність, газета, де проходили школу покоління українських студентів-журналістів, переймаючи дійсно традиційний для національної журналістики досвід, був перетворений на агітаційний листок. Те, що було важливим, об’єднуючим для поколінь киян будь-якої мови, нині спаплюжили за кілька днів, як церкви в «жовтневі» часи. А потім розповідають нам з телеекранів про націю і мову! Проте що за ці роки ще збереглося в країні дійсно національного? Чи відремонтована належним чином Софія Київська? А всі основні столичні музеї? Бібліотеки? Ніхто навіть і не займався цим. А чи зроблено це в областях – про це й мови нема. Тут ні до чого бюджет, бо ні до чого й «Мистецький Арсенал», у який як почнуть звозити експозиції українських музеїв, так і не дорахуються вони своїх арт-обʼєктів так, як недораховуються їх зараз, позичаючи Маріїнському та іншим чиновницьким приміщенням… Бо одне ж буває на словах, але щось – і на ділі.

Як може бути українським націоналістом той, за правління якого все, що тільки можна – й освіта, і преса, і мова, рівень мовлення на словах – справджуються, а на ділі – знищуються? Ющенкові часто дорікають у любові до американців… Проте усвідомлення американської національності базується якраз на тому, що пересічні американці будь-якого роду-племені не відчувають втручання держави в своє життя, тобто, їхнє соціальне життя побудоване таким чином, що існування в ньому держави – з її структурами, чиновниками, інституціями – вони майже не відчувають! Так, поліцейські на дорогах, не завжди ввічливі й завше суворі – але ж вони роблять свою справу! Так, учителі в муніципальних школах… Але треба сильно постаратися, щоби там опинитися… Так, проблеми з медициною… Але нам би ці зараз сюди ці проблеми! Реальність же їхня, американська – у тому, що не думають вони про націю, бо у них усе добре і в кожного є можливість робити свою справу й заробляти. Тож любить наш президент Ющенко американців чи ні – нас, насправді, не стосується, як і американців так само.

Та і чи відрізняються діти президента Обами, які чудово тримають себе на камери, від дітей, які не вміють поводитися?

Не в «американськості» феномен Ющенка, а в тому, що він умудряється казати правильні, цікаві речі не там і не так, не в тій формі і не в тому місці. Він не йде туди, де його мають чути, але йде туди, де не скажуть проти. Він не розвиває зроблене й вирощене отцями, а знищує теє, але будує вартісні пам’ятники періоду свого правління… Помилки його комнад і його правління – це його власні, глибоко особистісні помилки, за які розраховується країна. Це такі справи, яким неможливо сказати «так». Але зате Україна пʼять років мала можливість чути певні правильні речі. Які їй вже не казатимуть інші президенти.

Поліна Аксьонова, журналист, преподаватель журналистики, медиа-adviser
http://www.proza.ru/2009/12/28/746

Ссылки по теме:

Related Articles