Земля вмирає

0
145

Внаслідок недбалого господарювання українська земля виснажується і втрачає родючість. Тим часом профільні відомства  ніяк не можуть визначитися, кому відповідати за землю.

Міф про чорнозем

«Процвітаючі українські чорноземи – це вже міф. Зараз ми живемо на деградованих землях», – стверджує Святослав Балюк, директор Інституту ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського.

За словами експерта, деградованими (підтопленими, забрудненими, пошкодженими ерозією тощо) в Україні можна вважати від 6 до 10 млн га сільськогосподарських земель – близько 20% їхньої загальної площі. Щоправда, точної офіційної інформації про стан родючості ґрунтів у масштабах країни немає. У розпорядженні чиновників лише окремі дані, що не відображають повної картини і до того ж розкидані по звітах різних відомств та їхніх місцевих управлінь.

Крім того, навіть ті землі, які не належать до категорії деградованих, поступово втрачають родючість. Так, знижується ос­­нов­ний її показник – вміст гумусу (перегнилих органічних решток). За останні 100 років його в українському чорноземі стало на чверть менше, і тепер маємо щонайбільше 6–7% замість легендарних 10%. Саме такий вміст органіки – 10% – ви­явив в українських чорноземах наприкінці ХІХ століття заснов­ник російського ґрунтознавства Василь Докучаєв, з чого, власне, і почалося створення іміджу «країни найродючіших земель».

«Щороку ґрунт втрачає по 400–500 кг органіки з гектара, а відновлювати ці втрати нічим. В Україні використовують переважно мінеральні добрива, органічних просто немає, – констатує Святослав Балюк. – Якщо раніше тваринництво давало їх по 270 млн т на рік, то сьогодні – тільки 20 млн т. Можна було б виготовляти такі добрива з рослинних решток, але в нас цього не роблять, тому земля залишається без органіки». Слова науковця підтверджує офіційна статистика. За даними Міністерства аграрної політики, у період між 1990 і 2000 роками кількість органічних добрив, які вносили в ґрунт аграрії, зменшилася аж у 12 разів – з
8,6 до 0,7 т на гектар.

Кому дістаються вершки

Тренд останніх років: найпопулярнішою для вирощування рослиною в Україні став ріпак. Цього року на спеціалізованих сайтах приватні фермери продають його за 3,5 тис. грн за т, тоді як ціни на пшеницю коливаютьcя від 1,1 до 1,5 тис. грн за т. За підрахунками Мін­агрополітики, рентабельність ріпаку сягає 127%, тобто за теперішніх розцінок кожна продана тонна насіння принесе фермеру 750 грн чистого прибутку.

Можна було б тільки порадіти за розвиток вітчизняного агробізнесу, якби не одне але. Намагаючись зменшити витрати, фермери часто не дотримуються технологій вирощування ріпаку – вносять мінімум добрив або не проводять сіво­зміни (чергування сільськогосподарських культур). «Інформації про дотримання порядку сіво­змін загалом по країні немає, – каже Роман Сластьон, експерт аграрних ринків. – Є дані по окремих районах, і відповідно до них деякі підприємства справді зловживають».

За таких умов ґрунт виснажується і втрачає родючість, бо ріпак висотує із землі багато поживних речовин – удвічі більше, ніж, наприклад, озима пшениця. Йдеться про мільйон гектарів ґрунтів сільськогосподарського призначення на рік – саме таку площу засівають в Україні ріпаком, за даними звіту Міжнародної служби Міністерства сільського господарства США (FS USDA). Якщо додати до цього ще й поля, де вирощують не менш «важкий» для землі соняшник, загалом ризикують бути виснаженими понад 5 млн га землі.

Майже весь урожай ріпаку продають до Європи – обмежень на експорт насіння немає жодних, зате є хороший попит. За інформацією Українського клубу агробізнесу, на експорт надходить 90% усього врожаю ріпаку, причому вивозять його у вигляді сировини, з якої європейці виробляють екологічне пальне – біодизель. Згідно з державною «Програмою розвит­­ку виробництва дизельного біопалива» вже до 2010 року в Україні мало з’явитися 20 спеціалізованих заводів із виготовлення екологічного пального, однак ці плани поки що не реалізовано.


Країна ріпаку. В Україні вирощують все більше рапсу, який виснажує землю

Жодного контролю

Щоб припинити порушення аграрних технологій під час вирощування ріпаку, в 2009 році було ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження родючості ґрунтів». Він передбачає штраф від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів (850–1700 грн) для фермерів, які не дотримуються порядку сіво­зміни та впорядкування земель. Для посадовців, які допустять такі порушення, штраф має бути більшим – від 300 до 500 неоподаткованих мінімумів (5100–8500 грн). Однак на практиці ці норми застосовуватимуть ще нескоро.

Закон вступив у дію вже цього року, однак ВР відклала набрання чинності частиною про штрафи аж до 2012-го – спрацювало потужне лобі аграріїв та виробників біопалива. Проте не можна сказати точно, чи почнуть нові норми діяти й у 2012-му. «Невідомо, чи справді працюватиме цей закон – у ньому багато спірних питань і складних адміністративних моментів», – стверджує Роман Сластьон. Уже зараз можна передбачити спротив сільськогосподарських підприємств, яким доведеться збільшити витрати.

Взагалі питання, пов’язані з родючістю і використанням сільськогосподарських земель в Україні, регулюють одразу кілька профільних законів, однак ефекту від них мало. «Це просто абсурдно, але в країні з такими ресурсами немає національної програми їх захисту. У 2003 році ми запропонували проект програми, але він загубився десь у комітетах, – розповідає Свято­слав Балюк. – Раніше була хоч плата за використання землі – надходження від неї використовували для захисту родючості. Цю плату ліквідували, а краще було б повернути».

В Україні немає спеціальної служби, що відповідала б за дотримання землеохоронного законодавства чи лобіювала б відповідні проекти у Верховній Раді. Є кілька відомств, що контролюють стан ґрунтів, щоправда, на жодне з них не можна покласти відповідальність за його погіршення, адже кожна установа відстежує лише частину показників: у «юрисдикції» Міністерства з питань охорони нав­колишнього середовища – забруднення територій та під­­земних вод, Держкомзему – дозволи та земле­власність, Мінагрополітики – паспортизація земель. За такого розподілу обов’язків знайти вин­­ного майже неможливо.

Мельник Альона, Легендарна родючість українських земель під загрозою

Чужий досвід

Моніторинг і контроль

ЄС. Європейське бюро ґрунтів проводить постійний моніторинг земель, результати якого заносить у спеціальну базу даних. Розроблено загальну Європейську стратегію ґрунтів – програму, що зобов’язує країн-членів проводити дослідження земель та впроваджувати місцеві програми їх захисту від деградації. Кожна країна сама вирішуватиме, які території і від яких земельних загроз захищати, але стандарти і звітність будуть спільними. Наразі стратегія проходить процес затвердження, тому поки діють національні
механізми захисту ґрунтів.

Велика Британія. Міністерство навколишнього середовища, продовольства і сільського господарства має численні програми підтримки фермерів. Їх учасники зобов’язуються надавати повну інформацію про стан своїх земель. У звіті, зокрема, вони повинні повідомити про ознаки ерозії, зниження вмісту гумусу тощо. До того ж діє обмеження на шкідливе для ґрунту спалювання стерні – для певних видів рослин, а також годин і днів тижня. Заборонено також залишати на полі попіл довше, ніж на 24 години. Для порівняння – в Україні спалювання стерні заборонено з огляду на пожежну небезпеку, але жорсткого контролю за цим немає, тож наприкінці літа часто можна побачити поля, що палають.

Чехія. Землевласники сплачують податок на землю, сума якого залежить від вартості землі. 60% цих коштів потрапляють до Державного фонду навколишнього середовища, який потім оплачує, зокрема, й заходи з захисту ґрунтів.

США. Перевіряє землі та постійно публікує інформацію про їхній стан спеціальний відділ Служби охорони природних ресурсів. Одне відомство контролює показники й регулярно видає карти і каталоги, за допомогою яких можна відстежувати загальний стан земель. Хоча американські фермери переважно й без того не нехтують агротехнологіями, діють спеціальні програми захисту сільськогосподарських земель та збереження природних ресурсів.

Японія. Тут найбільшу проблему – забруднення ґрунтів – вирішують на двох рівнях. Контролює процес Міністерство навколишнього середовища, а фа­ктичну роботу здійснюють місцеві префектури. Саме вони визначають території, на яких проводять дослідження якості ґрунту. В разі недотримання норм спеціального стандарту губернатор може наказати забрудникові (наприклад, заводу) сплатити вартість робіт із очищення. Інформація про результати досліджень ґрунтів доступна публічно й постійно оновлюється

Добавить комментарий