Демографическое поведение населения обусловлено многими факторами, и
фактор жилья, как ни странно, не играет здесь первую роль.

Главным объявляют образ мышления человека и приоритеты его жизненных ценностей. Поэтому многодетными могут быть и семьи, абсолютно обделенные собственным жильем, и с мизерными доходами. Как правило, это семьи, воспитанные в традиционной культуре и религиозные. Но при прочих равных условиях фактор жилья, его качество, место расположения также имеет для демографических показателей большое значение.

Ученые-демографы давно установили закономерность: рождаемость у сельского населения всегда выше, чем у городского. “Большие города – это могилы генофонда”, – говорят осведомленные в проблеме эксперты, в частности, автор книги “Большая семья – большие надежды: Демография и нравственность” протоиерей Александр Ильяшенко, отец 12 детей. В больших городах, по его словам, люди с демографически благополучных окраин «перестают размножаться».

Более того, по мнению многих аналитиков, современные многоэтажные дома и квартиры в них вообще не предназначены для многодетных семей, а если они здесь и появляются, то это заслуга самой молодой семьи, но никак не государства. Для квартиры в многоэтажном доме нормой жилой площади во многих странах считается как минимум одна комната на каждого члена семьи + одна комната для всей семьи. Если исходить из этой логики, то в однокомнатных квартирах и “гостинках” нормальный человек вообще жить не может, двухкомнатные квартиры предназначены для одиночки, семья из двух человек может ютиться в трехкомнатной квартире. Семье же с ребенком уже нужна четырехкомнатная квартира, семье с двумя детьми – пятикомнатная…

Понятное дело, что в таких условиях живет очень мало молодых семей. Поэтому обеспечить – при прочих равных – нормальные условия существования для многодетных семей в многоэтажных многоквартирных домах очень трудно. В чем же причина и чем отличается квартира в мегаполисе от обычного сельского дома? Дело в том, что сельский дом может иметь и две комнаты, но это не значит, что он тождественен двухкомнатной городской квартире, поскольку включает в себя и окружающее пространство. Кроме того, жизнь в сельском доме, как правило, предполагает работу на земле, причем, по-возможности значительной части семьи, включая маленьких детей. А ничто так не объединяет, как совместный труд. Поэтому люди, живущие в таком доме, не ощущают, как правило, скученности, особенно в теплый период года; но в холодный период для того, чтобы выйти на улицу, человеку не нужно спускаться с этажей, садиться в лифт, открывать дверь с кодом или домофоном. Он не попадает после этого в скученное и ограниченное пространство городского двора, со всех сторон окруженного такими же многоэтажками.

Но самое главное – это разница в условиях для воспитания детей в многоквартирном доме и частном. В индивидуальном доме дети намного большую часть времени проводят на воздухе, поэтому в самом жилище их скученность также почти не ощущается, потому не удивительно, что в те времена, когда Российская империя была преимущественно сельской страной, по уровню рождаемости она находилась на первом месте в мире. Сегодня страны, которые расположены на территории бывшей Российской империи, наоборот, по показателям рождаемости уступают сопредельным государствам. Но здесь также есть закономерность. Выше рождаемость в тех государствах и в тех регионах, где выше процент сельского населения и населения, живущего в небольших городах, мало отличающихся от сел. Впрочем, и крупные города многих государств имеют достаточно «сельский» вид, особенно это касается стран Центральной Азии. В то же время моногорода, расположенные вблизи или вокруг промышленных предприятий, давно превратились в своеобразные демографические «черные дыры», и здесь они – намного хуже «многофункциональных» мегаполисов.

Самым же большим «сокровищем» городов, с демографической точки зрения, является «частный сектор», который, увы, в последние годы стремительно исчезает, сменяясь безвкусными «коттеджными поселками» в городской черте. Между тем, даже во времена Советского Союза уровень рождаемости в Киеве был намного выше, чем в Донецке, Харькове, Днепропетровске и даже ряде столиц других союзных республик, включая Москву. Во многом такое демографическое поведение киевлян было обусловлено как высоким процентом недавних выходцев из сел в его населении, так и огромными площадями так называемого частного сектора. К моменту обретения Украиной независимости «частный сектор» составлял до 1/4 территории Киева, здесь проживал каждый десятый киевлянин. В то же время в городах, которые формировались вокруг промышленных предприятий, доля частного сектора, как правило, была ниже и этим во многом были обусловлены более низкие демографические показатели.

Из всего вышесказанного можно сделать вывод, о котором говорят и многие ученые-демографы: чтобы улучшить показатели по приросту населения в той или иной стране или регионе, необходимо его, это население рассредоточить так, чтобы у семей было дополнительное жизненное пространство. А сделать это – либо массовым переселением населения в сельскую местность, либо стимулированием тем или иным образом индивидуального жилищного строительства. Последнее нельзя путать со строительством коттеджей, которые, как показывает практика, так же мало приспособлены для нормальной жизни среднестатистических семей.

Владислав РАЧИНСКИЙ

Ця стаття перебувала на сайті “Економічної правди” (”Українська правда”) лише декілька годин, після чого без пояснень її зняли. Сайт “Укррудпром” ледве встиг її передрукувати.

Вітчизняні олігархи радше перепродадуть землю західним інвесторам і покинуть Україну, ніж залишаться господарями.Власники паїв після їх продажу будуть або працювати за наймом або, отримавши на руки “шалені” кошти, придбають середні квартири у Києві і назавжди покинуть зубожілі регіони.

Рейдери розбушувалися

Всього орних земель в Україні — 31,5 мільйона га, або 53% від площі держави. При цьому, за даними Держінспекції з контролю та використання земель, близько 75% української ріллі вже перебуває у власності селян, переважно пенсіонерів. Разом з тим, за даними моніторингу Інституту соціології НАНУ, якщо у 1994 році негативно до інституту приватної власності на землю ставилося 26,8% українців, то у 2008 році — вже 52,1%, тобто удвічі більше. Очевидно, така невідповідність пов’язана з особливостями сприйняття селянами інституту приватної власності на землю — вони побоюються втратити свої паї після відміни мораторію на проведення операцій з купівлі-продажу ріллі.

Схоже, їхні перестороги небезпідставні. Як розповів президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Іван Томич, в останні роки у державі триває активний перерозподіл земельного ринку. Торги, переконаний він, ведуться між багатими українцями, представленими у Верховній Раді, причому у різних політичних силах. “Всі вони міркують над одним-єдиним питанням: коли і як забрати у селян землю”, — говорить керівник асоціації.

Більше того, голова парламентського комітету з питань аграрної політики і земельних відносин Микола Присяжнюк стверджує, що ряд вітчизняних та іноземних фірм давно зарезервували гроші на придбання української землі. І зроблять це, як тільки з’явиться відповідний ринок. Саме тому, переконаний Томич, під загрозою опинилася власність 7,5 мільйона пайовиків, переважно пенсіонерів.

Небезпека нависла і над орендарями селянських наділів — фермерами, які все частіше потерпають від рейдерських атак з боку нових українських латифундистів. Так, на Дніпропетровщині рейдери напали на фермерське господарство Анатолія Гайворонського. В Криму було атаковане господарство Миколи Прищепова. В селищі Чутово Полтавської області зловмисники підпалили чотири трактори та виробничі приміщення у господарстві “Сиріус”, яким керує Олександр Мисник. І це далеко не повний перелік.

“Сьогодні близько трьох тисяч фермерів перебувають під колосальним психологічним тиском: їм погрожують, їх тероризують. Люди лягають спати й бояться, що у них завтра відберуть землю”, — розповідає Томич. І хоча це епізоди “докризової” епохи, сьогодні небезпека не зникла — відсутність коштів штовхатиме на шлях рейдерства багатьох, упевнений голова асоціації.

Тисяча доларів за гектар

Силове захоплення — не єдиний метод концентрації угідь. Відсутність в Україні повноцінного права приватної власності на землю найбільші гравці ринку компенсують шляхом укладення довгострокових договорів оренди.

За даними аналітичного звіту The Wealth Report 2009, укладеного британськими компаніями, в Україні на початку 2008 року договори оренди на 2-20 років продавалися за ціною до 1 тисячі доларів за гектар. Втім, світова фінансова криза дещо сплутала карти найбільшим власникам землі. Вони чекали її подальшого подорожчання, однак у 2009 році ціни обвалилася на 75% до 250 доларів за гектар. Тимчасом в інших країнах, за винятком Бразилії, земля суттєво не подешевшала. У Польщі гектар ріллі коштує 4 800 євро, у Румунії — 3 500 євро, у Росії — 800 доларів, у Бразилії — 200 доларів. Знецінення ріллі в Україні — тимчасове явище, переконані експерти. За оцінками інвестиційної компанії “Сократ”, середня ціна гектара землі після зняття мораторію становитиме 500-1000 доларів. Це означає, що боротьба за стратегічний ресурс триватиме, і нинішні орендарі мають всі шанси стати найбільшими землевласниками країни.

Якими ж є сьогодні законодавчі перспективи викупу сільськогосподарських земель орендарями? Після відміни мораторію питання купівлі-продажу будуть регламентуватись спеціальним законом. Користуючись необмеженим впливом у парламенті, великі землекористувачі, ймовірно, нададуть переважне право на придбання земель нинішнім орендарям, тобто собі. Інститут переважного права купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення передбачено статтею 130 Земельного кодексу України. Згідно з нею, переважне право на придбання угідь мають громадяни, які живуть на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування. Про орендарів наразі — ані слова.

Втім, зараз у Верховній Раді України перебувають на розгляді три законопроекти про ринок земель — один урядовий та два депутатські. Урядовий, №2143, в цілому захищає права чинних землевласників-орендарів і передбачає їхнє переважене право на придбання орендованої ділянки. Так, у разі продажу наділу його власник зобов’язаний запропонувати його для придбання орендарю за оголошеною ціною, а в разі його відмови — власникам та орендарям суміжних земель.

Альтернативний законопроект, №2143-1, підготовлений групою депутатів, також відверто захищає право орендаря на першочергове придбання ділянки та передбачає детальну процедуру реалізації такого права. Законопроект №2143-2, запропонований депутатом Іваном Зайцем, обходить інтереси великих землевласників і віддає переважне право на придбання ділянок фермерам — якщо така земля перебуває у їхньому користуванні. Якщо ж фермер хоче викупити орендовану ним ділянку, яка перебуває у державній чи комунальній власності, її вартість не може перевищувати розмір нормативної грошової оцінки. Як правило, це значно дешевше від ринкової ціни.

В урядовому та “груповому депутатському” законопроектах ціна продажу наділів у випадку використання “переважного права на купівлю” не обмежується. Загалом великі утримувачі аграрних земель не можуть почуватися спокійно, бо зараз земля не у їхній власності, а орендується. А це збільшує ризики.

Деякі експерти прогнозують виникнення другої хвилі земельного рейдерства, адже багато договорів оренди було укладено з порушенням чинного законодавства. Підстави для такого розвитку подій є. У 2006 році Верховна рада прийняла зміни до Земельного кодексу, згідно з якими всі угоди з продажу земельних ділянок, в тому числі і за довіреністю, укладені під час мораторію, після його відміни будуть визнані недійсними. Це означає, що уже на початку січня 2010 року, коли завершується дія існуючої відстрочки, суди можуть бути завалені позовами. Колишні власники домагатимуться денонсації угод з продажу ділянок.

Проте, чи стане 2009 рік останнім роком існування земельного мораторію, насправді невідомо. У депутатів уже давно склалася своєрідна традиція: у кінці грудня вони дружно продовжують його дію.

Країна втратить село

Дискусії щодо вільного продажу аграрних земель вже давно стали розмінною монетою українських депутатів. З-поміж двох важливих для себе сценаріїв — здобуття голосів виборців і приватизації підконтрольних земель — депутати досі вибирали перший. Тож у випадку проведення одночасних виборів президента і парламенту та отримання п’ятирічних гарантій перебування при владі рілля, ймовірно, таки надійде у продаж. Ціни, підкошені кризою, будуть низькими, а потенціал для зростання — значним.

Також не варто відкидати тиск західних інвесторів та урядів, які хотіли б контролювати головний посткризовий ресурс України — землю. Чимало економістів стверджують, що посткризова економіка при оцінці національних валют має шанси повернутися до золотого стандарту, тому роль землі в системі економічних відносин буде лише зростати.

Які це матиме наслідки для України? На жаль, не надто втішні.

Вітчизняні олігархи радше перепродадуть землю західним інвесторам і покинуть Україну, ніж залишаться господарями. Власники паїв після їх продажу будуть або працювати за наймом, або, отримавши на руки “шалені” кошти, придбають середні квартири у Києві і назавжди покинуть зубожілі регіони.

Держава ж втратить село як підґрунтя української ментальності, отримає ще більш урбанізований, некерований і голодний Київ. Так, саме голодний. Аргентина теж свого часу пустила на власний ринок земель іноземних інвесторів. Незважаючи на рекордні врожаї, 2001 року вона опинилася на межі голоду, адже власники угідь збували всю продукцію за кордон — туди, де ціни були вищими. І справді: навіщо продавати кілограм м’яса на внутрішньому ринку за 17 песо, коли його можна реалізувати в Іспанії за 17 євро? Для довідки: євро дорівнює 3,5 песо.

У підсумку, внутрішні ціни в Аргентині піднялися до небувалих висот. У поєднані з високим рівнем безробіття та низькими зарплатами це призвело до голоду.

З економічної точки зору, земля, можливо, і має бути товаром. Втім, якість української еліти наштовхує на думку, що голодна Аргентина 2001 року здаватиметься раєм порівняно з Україною 2010 року.